Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Вибачте, мій пане? 

— О, нічого. Гадаю, треба мені піти поговорити з ними самому. Чи не могли б ви покликати пана Помпу? І попросити його взяти з собою ще кількох ґолемів? Маю... справити на декого враження.  

У двері постукали, й Ігор відчинив. 

За дверима нікого не було. Він вийшов і роззирнувся праворуч-ліворуч на вулиці. 

На вулиці теж нікого не було. 

Він повернувся, зачиняючи двері за собою, — і побачив, що «ніхто» стоїть у вітальні, саме знімаючи крислатого плаского капелюха, а з його чорного плаща стікають краплі дощу. 

— А, пан Ґрайль, — звернувся Ігор до високої постаті, — я мусив здагадатися, що це ви. 

— Хаббар Злотний запросив мене, — відповів пан Ґрайль. 

Його голос гучністю не перевершував подих. 

Представники клану Ігорів багато поколінь тому втратили навіть залишки здатності тремтіти від страху, але наразі це не працювало. Поряд з паном Ґрайлем і такими, як він, Ігор почувався некомфортно. 

— Гасподар чекає... — почав він.  

Та у вітальні вже нікого не було. 

Це була не магія, і вампіром Ґрайль не був теж. Таких речей від Ігоря не приховаєш. Просто в ньому не було нічого зайвого — зайвої плоті, зайвого часу чи зайвих слів. Ґрайля неможливо було уявити за колекціонуванням шпильок, чи смакуванням вина, чи навіть за блюванням після зіпсованого пирога зі свининою. Уява категорично відмовлялася змальовувати Ґрайля, який чистить зуби чи спить. При погляді на нього завжди виникало враження, що він ледь-ледь стримується, щоб вас не вбити. 

Ігор замислено пройшов до своєї кімнатки біля кухні й перевірив, чи зібрана його маленька шкіряна сумка — просто про всяк випадок. 

Хаббар Злотний у своєму кабінеті налив трішки бренді. Ґрайль озирався навколо поглядом, який видавав незвичку до обмеженого простору. 

— Вам налити? — спитав Злотний. 

— Води, — відповів Ґрайль. 

— Гадаю, ви знаєте, яка в мене справа? 

— Ні. 

Ґрайль був не тією особою, з якою мало сенс вести неконкретні розмови. Та й будь-які розмови, коли на те пішло. 

— Ви читаєте газети? 

— Ні. 

— Ви знаєте про Поштамт? 

— Так. 

— А можна спитати звідки? 

— З чуток. 

Пан Злотний мусив цим задовольнитися. Пан Ґрайль мав особливий хист, і якщо в навантаження до цього додавалися певні маленькі дивацтва, то що вже вдієш. Крім того, на нього можна було покластися; вагань він не визнавав.  

Він не став би вас шантажувати, бо це поклало б початок грі, в результаті якої майже напевне хто-небудь помер би; а коли пан Ґрайль потрапляв у подібну гру, він вбивав одразу, не роздумуючи, просто щоб заощадити час — і вважав, що всі інші міркують так само. Можливо, в рамках звичайних людських понять він був божевільним, але судити про це було складно; напевне, тут краще підійшло б «альтернативно нормальний». Зрештою, пан Ґрайль, імовірно, міг би здолати вампіра за десять секунд, і при цьому не мав жодного з вампірських недоліків, окрім хіба що нестримної любові до голубів. Він був справжнісінькою знахідкою. 

— А про пана Губперука ви не дізналися нічого? — уточнив Злотний. 

— Ні. Батько помер. Матір померла. Ріс у дідуся. Пішов до школи. В школі знущалися. Втік. Слід пропав, — сказала висока постать. 

— Гм-м-м. Хотів би я знати, де він був увесь цей час. Або ким він був. 

Заради відповідей на риторичні запитання Ґрайль навіть не витрачав дихання. 

— Він став... завадою. 

— Ясно. 

У цьому й полягала краса гри. Для Ґрайля все і справді було ясно. Йому майже не доводилося наказувати — досить було сформулювати проблему. Сам факт того, що ви поставили проблему перед Ґрайлем, майже точно вказував на спосіб, у який її буде вирішено. 

— Будівля Поштамту стара і забита папером. Дуже сухим папером, — знову заговорив Злотний. — Шкода буде, якщо така старовинна пам’ятка раптом спалахне. 

— Ясно.  

І це теж було позитивною рисою Ґрайля. Він справді не балакав зайвого. Особливо про «старі добрі часи» та інші невеличкі послуги, які робив Хаббарові Злотному. І ніколи не запитував: «Що ви маєте на увазі?». Йому було ясно.  

— Тисяча триста доларів, — сказав він. 

— Звичайно, — сказав Злотний. — Я відправлю семаграму, як тільки... 

— Готівкою. 

— Золотом? Я не тримаю стільки в себе вдома, — сказав Злотний. — Звичайно, за пару днів я можу дістати цю суму, але мені здавалося, що ви віддаєте перевагу... 

— Зараз я не довіряю семафорам.  

— Але наші коди шифрування дуже й дуже... 

— Зараз я не довіряю семафорам, — повторив Ґрайль. 

— Гаразд. 

— Опис, — сказав Ґрайль. 

— Здається, ніхто не здатен пригадати, яка в нього зовнішність, — сказав Злотний. — Але він завжди носить великого золотого капелюха з крилами, а мешкає в приміщенні Поштамту. 

Щось невловимо промайнуло на тонких губах Ґрайля. Це була посмішка, нажахана тим, що потрапила в таке незвичне місце. 

— Літати він вміє? — спитав пан Ґрайль. 

— На жаль, він, здається, не схильний підійматися на будь-які узвишшя, — відповів Злотний. 

Ґрайль встав. 

— Я все зроблю сьогодні ж уночі. 

— Чудово, чоловіче. Чи то пак... 

— Ясно, — перебив Ґрайль. 

Розділ дев’ятий 

ВОГНИЩЕ 

Кувалда і Лом — Ґледіс вирішує питання — Година мертвих — Ірраціональний страх перед зубним шпинатом — «Путня бійка сама собою не почнеться» — Як викрадали «Шлях» — Маленький момент Стенлі — Етикет ножів — Лицем до лиця — Вогонь  

Поштові диліжанси пережили занепад і загибель Поштамту, бо не мали іншого виходу. Коней потрібно було годувати. І, в кожному разі, диліжанси завжди возили не тільки пошту, а й пасажирів. У залах Поштамту запанувала тиша, люстри зникли разом з усім іншим, включаючи предмети, прицвяховані до своїх місць, — але транспортна підслужба на великому задньому дворі процвітала. Диліжанси не те щоби вкрали і не те щоб успадкували... вони просто самі припливли до рук візників. 

Після чого, за словами Шеляга, який вважав себе хранителем усіх знань Поштамту, частки всіх візників викупив Великий Джим Стоякк на прізвисько Непохитний — за гроші, які виграв, поставивши на самого себе у двобої навкулачки з Гарольдом Чоботсом на прізвисько Кабан; тепер же бізнесом управляли його сини Гаррі Стоякк на прізвисько Кувалда і Малий Джим Стоякк на прізвисько Лом.  

Мокрові було зрозуміло, що тут потрібен продуманий підхід. 

Вузлом чи нервовим центром диліжансного бізнесу була велика клуня одразу біля стаєнь. Там пахло... ні, смерділо... ні, виїдало очі запахами коней, шкіряної збруї, кінських мазей, неякісного вугілля, бренді та дешевих сигар. Ось яка там була атмосфера. Її можна було б нарізати блоками і продавати їх як недорогий будматеріал. Коли Мокр увійшов, він побачив справжнього велетня, майже круглого від численних вдягнених один на одного жилетів і плащів, який грів спину біля печі, де ярився вогонь. Другий велетень, майже таких самих форм, зазирав через плече клерка: обоє зосереджено вивчали якісь папери. 

Очевидно, саме обговорювалося щось на тему персоналу, бо чоловік біля вогню говорив: 

— ...ну добре, раз він захворів, постав на нічний маршрут юного Альфреда, а... 

Побачивши Мокра, він