Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Добре. Дякую, Стенлі, — сказав він. — Ще щось? 

Хлопець поклав на стіл аркуш свіжовіддрукованих зеленкувато-сірих марок. 

— Перші однодоларові марки, шефе! — оголосив він. 

— Хай мені грець, пан Шпулькіс добре тут попрацював! — вигукнув Мокр, розглядаючи сотні маленьких зелених зображень Вежі мистецтв. — Вони навіть з вигляду варті долара!  

— Так, шефе. Чоловічка, який стрибає з верхівки, й не роздивишся, — підтвердив Стенлі. 

Мокр вихопив аркуш з рук хлопчака. 

— Кого? Де? 

— Знадобиться збільшувальне скло, шефе. І це тільки на деяких марках. А на деяких він у воді. Пан Шпулькіс дуже перепрошує, шефе. Він каже, що це може бути якийсь вид наведеної магії. Знаєте ж, шефе? Ну, що навіть зображення магічної вежі саме собою може бути трішечки магічним? Деякі інші марки теж мають певні вади. Коли друкували чорні, по пенні, щось пішло не так, і Правитель Ветінарі вийшов із сивим волоссям. А на деяких немає клею, але тут усе в порядку, бо частина покупців хотіли саме таких. 

— Чому? 

— Вони кажуть, що це ті ж самі пенні, тільки значно легші, шефе. 

— А тобі подобаються марки, Стенлі? — доброзичливо спитав Мокр. 

На сидінні, яке не стрибає вгору-вниз, він почувався значно краще. 

Обличчя Стенлі засвітилося зсередини. 

— О, так, шефе. Серйозно, шефе. Вони чудові, шефе. Неймовірні, шефе! 

Мокр із подивом звів брови. 

— Геть як шпильки, га? 

— Це як... ну, як бути при появі першої на світі шпильки, шефе! 

Обличчя Стенлі просто-таки сяяло. 

— Он воно як? Перша шпилька, кажеш? — промовив Мокр. — Вражаюче! Що ж, у такому разі, Стенлі, відтепер ти — головний по марках. Керівник цілого департаменту. Який насправді з тебе і складається. Як тобі це? Ти ж, як на мене, вже знаєш про марки більше за будь-кого іншого. 

— О, шефе, так і є! Наприклад, для найпершої серії однопенсових марок використано інший тип... 

— Прекрасно! — поспішно сказав Мокр. — Молодець! Можна, я залишу цей аркуш собі? Як сувенір? 

— Звичайно, шефе, — сказав Стенлі. — Голова департаменту марок, шефе? Ух ти! А... спеціальний капелюх у мене буде? 

— Якщо хочеш, — великодушно сказав Мокр, згортаючи аркуш із марками і кладучи його у внутрішню кишеню. Це було і справді зручніше за долари. От уже дійсно «ух ти!». — А може, спеціальну сорочку? — запропонував він. — Щось на кшталт... «Спитай мене про марки!»? 

— Класна ідея, шефе! Я піду розкажу панові Шелягу, шефе? Він мною пишатиметься! 

— Звичайно, Стенлі, — сказав Мокр. — Але повертайся за десять хвилин. Я маю доручити тобі доставку листа — тобі особисто.  

Стенлі вибіг з кабінету. 

Мокр відкрив дерев’яну скриньку, яка слухняно явила свої потайні відділення, і розім’яв пальці. 

Гм-м-м. Схоже, в цьому місті будь-хто, хто був, ну, не будь-ким, користувався папером від «Ливарника і Шпулькіса». Мокр перебрав взірці, які нещодавно потрапили в його розпорядження, і зауважив слова: 

Компанiя «Великий шлях» 

‘Зі швидкістю світла’ 

Офіс Голови ради директорів 

Це було спокусливо. Дуже спокусливо. Вони були багатими, дуже багатими. Навіть з урахуванням нинішніх труднощів, вони лишалися дуже великим гравцем. А Мокр ніколи ще не бачив метрдотеля, який ненавидів би гроші. Він знайшов вчорашній випуск «Часу». Десь тут має бути ілюстрація... ага, ось. Це було зображення голови ради директорів «Великого шляху» Хаббара Злотного на якомусь прийомі. На вигляд він тут був як пірат із вищої піратської касти — можливо, буканьєр? — але такий, що мав час навести на себе блиск. Ця хвиля чорного волосся, ця еспаньйолка, ця пов’язка на оці і, о боги, цей какаду... Це було Стильно, авжеж? 

Раніше Мокр особливо не цікавився компанією «Великий шлях». Вона була надто великою для нього і, наскільки він чув, мала у своєму розпорядженні практично приватну армію (ну бо ж мало що може статися в горах, де часто довгий шлях відділяє вас від будь-якої подоби правоохоронців). Красти у тих, хто володіє власними силовими структурами, було б не кращою ідеєю. Такі люди схильні діяти надто прямолінійно. 

Але те, що він збирався зробити зараз, не підпадало під визначення крадіжки. Це могло навіть не бути правопорушенням. Пошити в дурні метрдотеля — це було практично суспільно корисним вчинком.  

Він знову подивився на фотографію. Добре, як же подібна людина могла би підписуватися? 

Гм-м-м... Округлий, проте дрібний — почерк Хаббара Злотного мав бути таким. Він був такою яскравою, компанійською, масштабною особистістю, що знавець подібних речей мимоволі замислювався, чи не йдеться тут про ще одне скельце, яке лише прикидається діамантом. Уся суть шахрайства в тому й полягає, щоб за допомогою окозамилювання і чіткого розрахунку часу змусити скло здаватися справжнішим діамантом, ніж справжній діамант. 

Що ж, варто спробувати. Власне, це ж буде й не шахрайство як таке. 

Гм-м-м. Дрібний, проте округлий, так... але той, хто ніколи не бачив його почерку, очікував би, що літери будуть екстравагантно великими й вибагливими — як він сам...  

Мокр здійняв перо над надписаним бланком, подумав і написав: 

Maitre d’, 

Le Foie Heureux 

Буду Вам надзвичайно вдячний, якщо Ви знайдете столик для мого друга пана Губперука та його леді сьогодні о восьмій годині. 

Хаббар Злотний 

«Надзвичайно вдячний» — це він добре придумав. Такий персонаж, як Хаббар Злотний, напевне, сипав чайовими не згірше за п’яного моряка. 

Він склав аркуш і саме надписував адресу, коли увійшли Стенлі та Шеляг. 

— Маєте листа, пане Губперук, — гордо оголосив Стенлі. 

— Та ж маю, ось він, — погодився Мокр.  

— Ні, вам прийшов лист, — пояснив Стенлі.  

Вони обмінялися конвертами. Мокр кинув погляд на отриманий і відкрив його нігтем великого пальця. 

— У мене погані новини, мій пане, — повідомив Шеляг, коли Стенлі пішов. 

— М-м-м? — відреагував Мокр, дивлячись в отриманий лист. 

Поштмейстере, 

Псевдопольська семафорна лінія вийде з ладу завтра о дев’ятій ранку. 

Димний Гну 

— Так точно, мій пане. Я ходив до контори поштових диліжансів, — пояснив Шеляг, — і переказав їм те, що говорили ви, а вони сказали, дуже дякуємо, але пильнуйте свою справу, а ми пильнуватимемо свою. 

— Гм-м-м, — сказав Мокр, не відриваючи погляду від листа. — Так, так. Вам доводилося коли-небудь чути ім’я «Димний Гну», пане Шеляг? 

— Що таке «нийгну», мій пане? 

— Це таке, я б сказав, схоже на небезпечну корову, — неуважно відповів Мокр. — Е... що ви казали про візників диліжансів? 

— Вони нахамили мені, мій пане, ось що вони зробили, — пожалівся Шеляг. — Я сказав їм, сказав їм, що я — заступник Генерального поштмейстера, а вони сказали: «Ну то й що?» — мій пане. Тоді я сказав, що розповім про все вам, мій пане, а вони сказали... хочете, мій пане, знати, що вони сказали? 

— Гм-м-м. А, так. Палаю бажанням дізнатися, Толлівере, — промовив Мокр, знову і знову скануючи поглядом листа.  

— Вони сказали: «На здоров’я», — заявив Шеляг, палаючи праведним гнівом.