Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

Соля підвела на Ореста повний ніжності погляд. Хлопець відкрився для неї по-іншому. Таким відвертим вона його ще не бачила. Соломія йому вірила.  Вона сіла ближче, обняла, наче намагаючись захистити від усього поганого, вберегти від батька, від самого себе. Запустила пальці в його густе волосся, наблизилась губами до його губ, прошепотіла:

— Ми впораємось, — в підтвердження своїх слів вона поцілувала його. 

— А тепер підіймайся, скоро приїде мій тато, хочу встигнути дещо тобі показати. 

Орест здивовано зиркнув на Солю, але слухняно підвівся та пішов за нею.

Соломія йшла попереду, міцно тримаючи Ореста за руку. Вони йшли повз Солін будинок, зупинившись перед залізними дверима гаража. Дівчина знайшла ключа, схованого під сходами, обережно відчинила замок.

— Що ти надумала? —  Його ліва брова поповзла догори.

—  Це місце дуже особисте для мене. Я нікому про нього не розповідала.

Вони увійшли всередину, і Орест побачив старий гараж, наповнений різними інструментами та запчастинами. У центрі приміщення стояла машина, покрита брезентом. Соломія підійшла ближче і обережно зняла покриття, відкриваючи перед очима Ореста старенький «Ford Focus»

—  Це машина моєї мами, — пояснила Соломія, вдивляючись у блискучу фарбу, яка все ще зберігала свій блиск, хоча і була припорошена пилом, — відтоді як вона загинула, ця машина стоїть тут. Я хочу отримати водійське та знову їздити на ній.

Нарешті до Ореста дійшло, чому це місце особливе для Солі, бо цей старенький  Ford є ниточкою памʼяті про дорогу людину. 

— Звісно, її потрібно ще підремонтувати, — сказала вона обережно торкаючись капота, — але вона обовʼязково буде на ходу.

— Я впевнений так і буде, — приголубив кохану. 

Про себе ж подумав, що він зробить все, щоб вдихнути в цю машину нового життя.

Соля відчинила дверцята, запрошуючи Ореста на переднє сидіння. Дівчина сіла за кермо, Орест поряд.  Вони довго розмовляли, Соля розповідала про себе, згадувала як з мамою їздили в подорожі, як відстоювала у батька право на цю автівку.  Орест слухав і захоплювався дівчиною. У неї була мрія — не така як в інших. І вона, безумовно, варта поваги.

Нарешті вони вийшли з гаража, та спустилися вниз до води.

Перед ними відкрився захопливий краєвид: спокійне озеро, обрамлене густим лісом, та стара гойдалка, підвішена до міцної гілки великого дуба.

— Дивись, яка  гойдалка! — вигукнула Соломія, побігши до неї. Вона сіла на дерев'яну лаву, трохи похитуючись, а Орест стояв позаду, усміхаючись.

— Хочеш, щоб я тебе погойдав? — Запитав він, нахиляючись ближче до її вуха.

— Було б непогано, —  її очі блищали в передвечірньому світлі.

Орест обережно взявся за мотузки і почав повільно розгойдувати її. Спочатку плавно, а потім сильніше, відчуваючи, як її радісний сміх лунає над озером. Соломія закинула голову назад, її волосся розвіювалося в повітрі, а сміх заповнював кожен куточок цієї місцини.

— Ще! — вигукнула вона, захоплено дивлячись на нього. Орест прискорив темп, їхні погляди перетиналися щоразу, коли гойдалка поверталася назад.

Коли гойдалка почала зупинятися, Орест підійшов ближче, їхні обличчя були всього за кілька сантиметрів одне від одного. Мить затрималася в повітрі, вони обоє знали, що зараз відбудеться.

— Ти дуже вродлива, — прошепотів Орест, обережно торкаючись її обличчя.

Соломія відповіла тихою посмішкою і нахилилася ближче. Їхні губи зустрілися, і час ніби зупинився. Поцілунок був ніжним і солодким, як теплий вечір, що їх оточував. 

— Не хочу тебе відпускати, — шепотів Орест на мить зупиняючись, щоб зазирнути в її неймовірно-блакитні очі,  тонучи в них раз за разом. 

— Так не відпускай, —  серйозно сказала дівчина.

Вона провела тонкими пальцями по його неголеному обличчі. Соля відчувала, що його щось турбує. Вона розуміла, що він непокоїться про неї. Його батько проти їх відносин. І він знав на що той здатен. 

Але Соломія не боялася, їй було шкода Ореста. Вона була впевнена, що той живе в казці, але правда виявилась зовсім не казковою. Соля вірила, що хлопець заслуговує на краще.

Його з дитинства вчили не проявляти слабкість, не показувати емоції, переступати через людей. І зараз він на роздоріжжі. Він бореться зі своїми демонами, паралельно намагаючись жити нормальне життя.

— Оресте, забудь про все.

Вона поцілувала його в щоку, притиснулася тілом, обвела руками його шию, знову тихо прошепотіла:

— Ми впораємось, — торкнулась його міцних плечей, притулилася губами до ключиці. Орест відчував її подих, вдихав аромат бузку, що наповнював його легені, врешті схилив голову, зливаючись із Солею в тривалому та палкому поцілунку.

Годинник не стояв на місці, Орест згадав, що забув телефон вдома і він напевне знав, що його мати не знаходить собі місця від хвилювання.  Адже «серйозні» розмови  з батьком ніколи не проходили безслідно.

 Але йому не хотілося відпускати Солю. Він ще не надихався нею, не набувся поряд!  Вона потрібна йому як ковток свіжого повітря, як ліки для безнадійного, як землі — дощ.

— Солю, мені потрібно додому, забрати телефон. Поїдеш зі мною? Батько вже далеко, нам ніхто не завадить. 

Соля не замислюючись погодилася, на що Орест відповів коротким поцілунком і обіймами, від яких Соля ледве не зомліла, так міцно він її стиснув. Орест відразу перепросив, йому стало незручно за себе. Тому Солі ще прийшлось попотіти, доказуючи Оресту, що з нею все гаразд і всі її кістки цілі. 

Врешті вони дісталися до автівки Ореста. Соля ще довго заливалася дзвінким сміхом, Левицький лише винувато посміхався. 

Тільки-но Орест підʼїхав додому, брама до маєтку відчинилась. З ним привіталися охоронці, супроводжуючи його до подвір'я. Як і гадав хлопець, батьків вдома не було. Він провів дівчину до своєї кімнати.

— Мала, будь-як вдома. Я скоро повернусь. Попросити приготувати нам щось смачненького?