Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

Вампіреса знову зробила коло по галявині, затримавшись біля невисокого куща з бузковими квітками.  Понюхавши одну з гілочок, вона досить посміхнулася і знову наблизилася до нас.  Причому зупинилася дівчина навпроти мене.  Це вже починало дратувати.

- Знаєш, - промовила Лера, - а мама чудово розуміла, що ти приїдеш не один, а візьмеш із собою її.

Після цієї фрази Алекс дивно напружився і міцно схопив мене за руку.

Я навіть не зрозуміла, що сталося наступного моменту.  Гучний неприємний звук, Миров, що з силою потягнув мене на землю і відчайдушний зойк Лери.

З нерозумінням я підвела голову, коли усвідомила, що Алекс вже не притискає мене до каменю, з якого було зроблено доріжки.

Просто навпроти нас лежала Лера.  Вона була невисокого зросту, тому, коли вона стояла, її груди знаходилися на рівні моєї голови.  Можливо, це і стало фатальною помилкою вампіреси.

- Ні!  – пролунав відчайдушний відгук із-за зеленої стіни рослин.

На галявину вибігла розгублена Олена і зупинилася навпроти мертвої дочки.

- Ні, - повторила вона вже жалібніше.

- Якщо мені доведеться вибирати, то я зроблю це правильно, - тихо повторив Миров.

Вампірша повернулася до сина, що стояв навпроти неї.

- Ти вбив свою сестру, - прошипіла вона, не відводячи очей від Сашка.

- Ні, - відрізав той.  - Це ти її вбила.

Схопивши мене за руку, хлопець побіг до парку.  І тільки тоді, коли зелені крони дерев зашелестіли за нами, я змогла віддихатися і сказати хоч щось.

- Ти… врятував мене, – я сама не вірила у сказане, – пожертвувавши життям Лери.

Миров розгорнув мене до себе, вдивляючись у кожен міліметр обличчя.  В його очах завмер біль.  Нестерпний біль, що рветься назовні.

- Завжди доводиться чимось жертвувати, - сказав він нарешті.  – Я зробив вибір.

- А чи правильний він?  - Прошепотіла я, бездумно сідаючи на переднє сидіння в машині.

Алекс замовк.  Декілька хвилин він просто сидів на місці, зрідка постукуючи вказівним пальцем по керму автомобіля.

- Правильний, - впевнено відповів він після довгого мовчання, - хоч і нелегкий.

***

Незабаром відбувся і похорон.  Я ніколи не знала, які звичаї бувають у вампірів, але мене цього дня Алекс забрав із собою. Матері ніхто нічого говорити не став, а Сергій вирушив із нами, щоб востаннє подивитися на свою дочку.

- Ти як?  - Міша, що підійшов, схвильовано оглянув друга поглядом.

- Жахливо, - чесно відповів Миров.

Я відійшла далі, щоб дати їм поговорити.  Адже саме через мене загинула молодша сестра Сашка.

- Не звинувачуй себе, - пролунав голос ззаду Сергія.

- Ви все знаєте, - я швидше ствердно це сказала, ніж запитання.

– Саша розповів, – промовив чоловік.  - Це мине.  І почуття провини, і біль від втрати.

- І вам не шкода дочку?  - Здивувалася я.

- Колись, - сумно зауважив чоловік, - вона була моєю дочкою.  Але останнім часом від маленької веселої дівчинки, котра любить життя, у ній трохи лишилося.  Вона стала жорстокою, підступною та егоїстичною.  Та ти й сама чудово бачила, як легко вона заманила вас у пастку.

Нічого не відповідаючи, я шукала в натовпі Олену.  Вона стояла у своєму звичному одязі: чорних джинсах та чорній куртці.  Ось тільки цього разу по її обличчю струменіли сльози.  Якщо раніше хтось і міг подумати, що ця жінка – байдужа худоба, то тепер таке навіть язик не повертався сказати.

На мить наші погляди зустрілися.  В очах Олени були біль, образа, нерозуміння і… спрага помсти.

Ось тільки… за що вона хотіла помститися?  За свою помилку?

Мов здалеку пролунав спокійний голос незнайомого мені чоловіка.  Але він був вампіром, як і всі, хто зібрався тут (ем, крім мене, зрозуміло).

- Хтось пам'ятає Валерію, як маленьке безтурботне дівча, яке отримувало від життя все, - проголосив чоловік.  Я мимоволі помітила, що його слова схожі на ті, які вимовив Сергій.  - Багато хто, - докірливий погляд у бік Олени, - знали її в дещо іншому світлі.  Але й тим, і іншим не вистачатиме Валерії Мирової.

Вкотре я вразилася з того що традиції вампірів не схожі на людські.  І мова інша, і церемонії.

Тіло Лери лежало на дерев'яному помості, оточеному різьбленими дерев'яними гілками.  На моє запитання, чому все зроблено з дерева, Сергій тільки кивнув у бік чоловіка-вампіра, що говорив.

І тільки тоді, коли він підніс палаючу смолоскип до одного з країв помосту, я зрозуміла, що станеться.

Помаранчеві язики полум'я тяглися в небо, забираючи з собою всі нагадування про Леру, про різнобічну дівчину, яка обрала не той шлях і за це жорстоко поплатилася...

Ось така сумна доля випала усім, чи помститься Олена за дочку, чи поїде?