Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

POVКсенія

Алекс спокійно сопів на моєму ліжку. Мати з Сергієм вмотали на роботу близько півгодини тому, а ми з Мировим насолоджувалися днем, що видався.

Ну як насолоджувалися?  Поки що ми просто спали.  Але спали, прошу помітити, разом, хоч і лише тридцять хвилин.  І взагалі, у мене сьогодні, можна сказати, до певної міри рекорд чи, швидше, досягнення: я прокинулася раніше за Саші.  Якщо не рахувати тих випадків, коли він напивався до усрачки, то сьогоднішній день є у своєму роді єдиним.

Несподівано у Мирова у кишені задзвонив телефон.  А якщо бути точнішим, то надійшло повідомлення.

"Ну, не можна ж людині спати заважати", - резонно припустила моя п'ята точка, що жадає пригод помітив мій розум.

Таким чином, ми маємо: сплячий вампір (одна штука), його телефон (одна штука) та пароль на вищевказаному телефончику (4 цифри).

Поки я зосереджено розмірковувала про кількість комбінацій із десяти наявних циферок, Алекс почав неспокійно повертатися.

«Не буди хвацько, поки воно тихо… спить», - промайнула думка, тому довелося навшпиньки крастися в напрямку до коридору.

Ну ось, вийшло.

Зручно вмостившись у крісло Мирова (а ви думали, що я на перший поверх попрусь, наївні?), я почала по черзі набирати всілякі комбінації.

За п'ятнадцять спроб телефон заблокувався на тридцять секунд.  Але це не зупиняло.  Ще п'ятнадцять варіантів.  І ще півхвилини цокання темним екраном.  І так далі...

Нарешті на шістдесят другому разі мені пощастило: екран спалахнув, і навіть з'явився значок, що розповідає про нове повідомлення.

Не без гордості натиснувши на конвертик, я почала чекати, поки лист, адресований Сашку, відкриється.

Сподіваюся, воно не особистого характеру, е?  Хоча… кому я брешу.

“Нам треба терміново поговорити. Лера».

Я невдоволено застукала пальцями по кнопках.  Якщо не помиляюся, то Валерія – ця та дівчина-вампірка із шкідливим характером?

«Ну то в чому проблема?  Говори».

Досить покосившись на напис «повідомлення надіслано» я почала слухняно чекати на відповідь.  Але він незабаром прийшов.

«Не по телефону.  Потрібно зустрітися».

Зі словами «ось настирні нині сучки пішли» знову взялася катувати клавіатуру, коли телефон у мене нахабно вирвали з рук.

- Гей!

Миров тільки підняв брову у відповідь на мій зойк.

- Тебе щось не влаштовує?  – допитався вампір, вже досліджуючи свою ж історію листування.

- Так, - нахабства мені точно не позичати.  – Ти не дав мені поспілкуватись.

Миров глибоко видихнув, щось надрукував і підхопив мене під лікоть.

Так і бути, сперечатися я не стала, поки мене тягли на вулицю і сідали в машину, але коли ми вже від'їхали на досить пристойну відстань від будинку, то навіть моє ангельське (ну… майже) терпіння цього винести не могло.

- Куди ми їдемо?

Миров залишив питання без відповіді.

- Пам'ятаєш осла із «Шрека»?  – спитала я.

– Ну, пам'ятаю, – кивнув Алекс.

- Так от, - продовжила радісним тоном.  - Там такий момент був, де він кожну секунду питав: "Ну що, приїхали?"

- І навіщо ти мені це кажеш?  – не зрозумів Миров.

- Я теж можу тобі мозок виносити фразою "куди ми їдемо", але буде краще, якщо ти відповиш відразу. 

Алекс повернув праворуч, а потім уже зволив-таки проговорити:

- Ми зустрічаємося з Лерою.

Я з розмаху довбала головою об бардачок.  Майже навмисно.  І свій шок показала, і біль, що наринув, трохи змусила забути про настирливу дівчину-вампіршу.

- А навіщо ми до неї їдемо?  - Проскулила я.  – Я щось забула.

Миров пирхнув, ковзнувши поглядом на мій нещасний вираз обличчя.

- Треба поспілкуватися, - нарешті промовив хлопець.

- Сказав би раніше, - пробурчала я.  – Хоч би рушницю захопила.  І не дивись на мене так сердито!

Алекс тільки щось пробурмотів під носа, не бажаючи продовжувати суперечку.  А машина тим часом уже під'їхала до входу до парку.

Той парк, прошу помітити.

- Чи тобі ностальгія заграла?  - не зрозуміла я.

- Місце призначала Лера, - неохоче промовив хлопець.

- Тоді твоя сестра ясновидця.

З величезним небажанням видершись-таки з автомобіля, я з тріском зачинила дверцята.  Це можна вважати за так званий жест протесту.

Поки ми йшли стежкою між деревами та лавочками, я вже десяток разів (якщо не більше) встигла прокрутити в голові варіації того, що можуть зробити Олена та Лера.  І не один із випадків, повірте, мене не радував.

- І що ти збираєшся робити?  - Поцікавилася я, помітивши, що Миров спокійно сів на одну з крамничок.

- Це центр парку, - промовив Саша.  - Значить, Лера сюди незабаром підійде.

Справді, за сім хвилин (і п'ятнадцять секунд, між іншим) на доріжці здалася вищезгадана вампіреса.

Не знаю, чи існує таке слово, але цілком логічно, що якщо доросла жінка це вампірша, то дівчина вампіреса.  І красиво, і звучить непогано, і, що найголовніше, виражає загальний зміст сказаного.

- Ми ж хотіли поговорити наодинці, - прошипіла Лера.

- Ксюша нікуди не піде, - твердо заявив Алекс.

Я моментально набула вигляду «ну що, з'їла, ідіотка», але на вампіресу це належного враження не справило.  Вона тільки гордо хмикнула, стаючи переді мною і дивлячись зверху вниз.

– І це нова заміна мене?  – нахабно поцікавилася Лера.

- Ні, - сказав Миров, обіймаючи мене за талію, - не зовсім.

Вампіресса пройшлася по галявині між клумбами і кілька разів окинула поглядом дерева, розташовані з усіх боків від нас.

- Ти ж знаєш, що мама не здасться, - промовила вона нарешті.

- Знаю, - знизав плечима Алекс.  - Як і ти чудово усвідомлюєш, що і для неї це нічим добрим не скінчиться.

Дівчина щось прошипіла, як і раніше, не відводячи від мене погляду своїх коричнево-червоних очей.

- Ти її недооцінюєш, - сказала вона вже більш-менш виразно.

- Як і мама мене недооцінює, - обізвався Бєліков.  – Якщо мені доведеться обирати, то я зроблю це вірно.