Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

По венах пекучою сумішшю проноситься страх, збентеження і дивне задоволення від того, що я їх знову бачу. Від того, що вони одразу після Ради прийшли до мене. Можливо, і для того, щоб покарати. Але ж не лише. Тепер, коли тіло більше не болить, від картинок нашої близькості в колі, які невпинно підкидає мені пам'ять, дихання мимоволі знову збивається. І серце збоїть.

Між нами наче струна натягнута, що буквально дзвенить від напруги. Якийсь тонкий, відчутний на межі сприйняття зв'язок.

Вони знов цього хочуть? Знову збираються ділити мене на двох? Зараз?

І чому незадоволені? Через трансляцію з Ради? Мені не можна було дивитися?

Підвівшись, обережно йду до них. Під схрещеними поглядами. Почуваючись метеликом, якого непереборно вабить смертельно небезпечне полум'я.

Завмираю за кілька кроків, не знаючи, що робити далі. Підійти? До кого з них?

− Ви ж не гніваєтеся, що я попросила Чотжара показати мені, що відбувається на Раді? Володарю А-атон? Володарю Са-оір? – по черзі зазираю їм у вічі. − Знаю, що треба було спершу у вас спитати, але, вибачте, я одразу не здогадалася.

− І чому тобі захотілося це дивитися? − першим відмирає Са-оір і, простягнувши руку, притягує мене до себе.

З полегшенням видихнувши, я припадаю до одного зі своїх чоловіків. До свого темного се-аран. Із задоволенням відчуваючи, як стискаються довкола мене його руки. Здається, ліміт випрошених мною обіймашок ще не закінчився.

– Щоб знати в обличчя ваших ворогів. І щоб менше робити помилок, – зізнаюся я абсолютно чесно.

– Менше? Нас би більше влаштувало, якби ти не робила їх зовсім, – зауважує А-атон. І несподівано підступає до нас, притискаючись до мене зі спини. Затискаючи між собою та братом.

Його руки лещатами стискаються на моїх стегнах.

− Я дуже постараюся. Але обіцяти, що не помилятимуся зовсім, не можу. В нас, людей, вважається, що це неможливо, не помилятися. Усі іноді хоч у чомусь дають маху, – бурмочу, заплющивши очі. – Я не смію давати вам нездійсненних обіцянок. Це було б відвертою брехнею з мого боку.

І повертаю голову так, щоб притулитись скронею до плеча свого білого се-аран. Пам’ятаючи, що йому так подобається. І не лише йому.

− Яка чесна у нас се-авін, − хмикає Са-оір, зариваючись усією п'ятірнею в моє волосся. Відтягує його так, що моя шия згинається, стає беззахисно доступною. – Здається, це мені дуже подобається. Тому ні, ми не гніваємось більше, адже так брате?

– Так. Я приймаю твій аргумент, Ліно, – руки А-атона ковзають на мій живіт і нижче. − Ти чекала на нас?

− Так, − видихаю з уривчастим стогоном, відчуваючи, як Са-оір, проводить язиком по моїй вигнутій шиї. Прикушує чутливу шкіру з тихим гарчанням. І по моєму тілу біжать натовпи пекучих мурашок.

− Це добре. Чотжар каже, ти нічого не їла. Розділиш з нами трапезу, – багатозначно повідомляє мій білий се-аран. – А потім ти наситиш інший наш голод.

Його долоня накриває мою промежину. Пальці втискаються в збуджену плоть, розтираючи, відверто натякаючи, який саме голод він має на увазі. Наче у мене можуть бути якісь сумніви?

− Так, мій пане, − схлипую, чіпляючись за гладку тканину одягу Са-оіра, щоб не впасти.

Та тільки ноги все одно підгинаються.

Від моєї страшно-солодкої безпорадності в їхніх руках. Від цих грубувато-владних дотиків та пестощів. Від власного збудження, яке хвилями гарячого тягучого тепла, плескається внизу живота.

Від усвідомлення того, що їх більше нічого не стримує. Що вони можуть робити зі мною все, що їм заманеться. Брати, як їм тільки заманеться.

Це реально лякає.

І дивним чином заводить водночас.

Щось таке є у тому, щоб нічого не вирішувати. І просто приймати те, що дають мені мої чоловіки. Приймати від них насолоду. Навіть через біль та страх. Не відчуваючи сорому та сумнівів. Адже від мене нічого не залежить. Я просто… Підкоряюся…

Може колись щось зміниться, але зараз… Я вся для них.

І мої губи самі розкриваються назустріч жадібному поцілунку Са-оіра. Тіло саме вигинається, підставляючись під дотики А-атона.

У цьому є і моя влада.

Низько загарчавши, Са-оір підхоплює мене під сідниці, підсаджуючи на себе.

− Не можу чекати. Чотжаре, подбай, щоб нам подали обід. А поки наша се-авін допоможе нам помитися, – віддає він різкий наказ на-агару, про присутність якого я вже встигла незбагненним чином забути.

І мій темний се-аран зі мною на руках стрімко прямує в купальні. А-атон, з розумінням  хмикнувши, йде за нами.

А позаду залишається змій, що похмуро спостерігає за всім цим.

Я й раніше відчувала себе в їхніх руках цінною іграшкою, з якою господарі можуть зробити все, що зажадають. Але тільки тепер зрозуміла, як сильно вони стримувалися. Тільки тепер вони отримали можливість робити зі мною все, чого насправді хочуть. І від цього навіть трішки страшно.

Але змінилося не лише те, як вони поводяться зі мною.

Щось змінилося у мені самій. Немов той ритуал відкрив якийсь темний порочний бік мого єства.

Так, мені страшно. Я боюся їхньої сили, боюся, що тепер вони не берегтимуть мене, що нашкодять, втративши контроль. Проте водночас… це дико, шалено, але я хочу їм належати. Хочу дізнатися, як це відчуватиметься вже без болю від втрати незайманості. Не на підлозі у ритуальному колі.

Мені хочеться чогось іншого, назви чому я поки не знаю.

І невідомо, чи отримаю.

У купальнях халат з мене злітає миттєво. А далі мене просто ставлять у колінно-ліктьове положення на високу лаву. Яка одразу, здається, ще вищою стає, виростаючи з підлоги. Я чую позаду шерех одягу. По моїй жіночій плоті грубуватою ласкою пробігаються довгі, вмілі пальці, збуджуючи й розподіляючи вологу. Проникають усередину, перевіряючи.

На лопатки владно лягає долоня, змушуючи лягти грудьми на гладку прохолодну поверхню лави. І майже відразу до лона притискається гаряча тверда головка, продавлюючись усередину. Все ще незвично. Трохи боляче. Дискомфортно.