Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Некерований, кажеш? - Стьопа, як і він, підняв брову, - трохи турбує, але не так щоб... Мені Лукерія розповідала, що всі мої наречені хороші люди. Ну, чи не зовсім люди, не важливо. Тож турбуватися, напевно, нічого.

-Так? Як цікаво, – згадка про суперників мужику не сподобалася, але він більше нічого не сказав.

-Так! Тож розповідай, а то знаєш, неприємні твої метання з боку на бік.

-Я не метався! Я якнайкраще хотів! Про тебе думав насамперед!

-У розмові з матір'ю ти сказав, що виродок і тому від мене відмовляєшся. Що це означає? Адже не шрам мав на увазі?

-Ні, я не так сказав. Я сказав «монстр», маючи на увазі звірину сутність, - відповів, відвернувши голову.

-Може бути. Напевно, я неправильно зрозуміла, вирішивши, що ти говорив про зовнішність. Але навіть якщо так, то чому передумав? Ти ж не перестав був ведмедем?

-Ні, на жаль, не перестав, - сказав гірко.

-Ти... Не радий, що ведмідь? - Степанія запитала це самим м'яким тоном, на який була здатна.

-Не радий? - лісник повернувся до неї обличчям, - я ненавиджу цю частину себе! - Сказав, як плюнув, - все моє життя пішло шкереберть з того часу!

-Але, чому? Це після нападу ведмедя? Я правильно зрозуміла, ти не з народження ним був? — Степанія простягла  руку, ніби хотіла торкнутися його, але не дотяглася і прибрала, засунувши під стіл, зніяковівши власним поривом. Ведмідь помітив це. Встав з місця, перетягнув стілець майже впритул до її стільця і ​​сів, торкаючись її колінами. Зграбастав долоні у свої, задоволено вишкірився. І лише тоді відповів:

-Ти маєш рацію, я став ведмедем з волі нещасного випадку у зрілому віці. У мене тоді вже був Микита.

-А чому він на тебе напав? Хіба не ти господар лісу, цар звірів?

-Цар звірів – лев! - усміхнувся лісник, - а я просто... е-е-е, нехай буде місцевий управлінець, - але ти маєш рацію, ведмідь не повинен був на мене напасти, це непорозуміння, - усмішка надто швидко сповзла з його обличчя, Степаніда навіть не встигла на неї намилуватися.

-Ти заразився і став перевертнем?

-Приблизно так.

-А як це виражається? У повню ти перетворюєшся на ведмедя і йдеш громити бджолині дупла? - жінка м'яко посміхнулася, бажаючи трохи розслабити його, а то її долоні у полоні його рук вже ледь не тріщали.

-Давай про ведмежу сутність розповім наступного разу, а? Не хочу лякати відразу, - хватка ослабла і він пальцями легенько провів по внутрішній стороні долоні, посилаючи мурашки бігати по її тілу.

-Г-гаразд. Тоді розкажи від чого передумав.

        У відповідь чоловік щось буркнув, але відповів.

-Ведмідь не дозволив. Він сказав – ти його пара, – і очі опустив.

-Ведмідь? Тобто мене вибрав звір, а людина відмовилася? - Стьопка вирвала долоні і схрестила руки перед собою, - ясно…

-Що, "ясно"? - глянув похмуро, - що ти там зрозуміла своєю милою головкою?

-Зрозуміла, що тобі, людині – не потрібна. Передумати звірині інстинкти змусили! – відповіла скривджено.

-Нічого ти не знаєш! - гаркнув і схопився з місця, - нічого не знаєш!

-А ти розкажи! – крикнула у відповідь. Чоловік розгорнув її разом із стільцем, поклавши руки по обидва боки. Схилився до самого обличчя і прогарчав:

-Я хотів і хочу тебе до болю! І це продовжується не один рік, не два! А двадцять! Цілих двадцять років мене ламає!

-Тобто?! Ти не бачив мене жодного разу!

-Бачив! - сказав і відвернувся. Відійшов до вікна, став спиною до неї і знову заговорив: - Ти з'явилася в селі відразу після загибелі бабусі. Двадцять два роки тому. Правильно?

-Начебто, я точно не пам'ятаю. Але бабусю ніколи не бачила, це так.

-Мені тоді було двадцять три… Скільки тобі було? Вісім, дев'ять? - і не чекаючи відповіді продовжив, - я зрозумів відразу, що ти наступна Свирянка, але ще не знав, що моя...

-Двадцять два роки тому мені було десять.

-Тоді я не звернув на тебе уваги як на жінку, але бачив не один раз. Заходив у гості до діда, хіба не пам'ятаєш? Ми з ним рибали часто, на полювання ходили.

-Не пам'ятаю, вибач, - відповіла розгублено, вона взагалі слабо пам'ятала той період життя. Якісь дрібниці, діда, його куховарство, братів і сестер двоюрідних, спільні ігри. Але не лісника.

-Але потім ти підросла. Приїхала на літо з міста і мене, як блискавкою вразило. У тебе тоді місячні почалися, так? - і розвернувся до Степанії обличчям.

-Що? - жінка залилася фарбою і витріщила очі.

-Місячні, кажу, у тебе в той рік почалися. Дозріла ти. От я і відчув тягу вперше.

-Не знаю, - пролепетала Степанія.

-Не знаєш коли місячні почалися? – хмикнув лісник.

-Знаю! Слухай, це тут до чого?!