Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

- Нічого, я будинок теж барлігом називаю. Хочу я чи ні, але ведмідь і є! - кривувато посміхнувся, - кава є. Яку волієш?

            Поки чоловік розігрівав їжу та варив каву, Степанія роздивлялася. Гладила стіни, зазирнула у вікно. Біля вікна знайшлися ще одні потаємні двері - на вулицю, від яких вузька стежка вела до затишної альтанки, заплетеної якоюсь рослиною.

            А довкола ліс… Високі сосни, ялинки та дуби. Швидше за все були в ньому й інші дерева, але Стьопка в них мало зналася. Красиво. Дико, первозданно,  незрівнянно. Цей будинок народжував ще більше питань у голові жінки і вона вже заплуталася, про що хотіла б спитати насамперед.

            Цей чоловік був не такий, як усі. І будинок у нього такий самий.

-Готово! Сідай, - покликав він її за хвилину. Степанія відірвалася від вікна, вмостилася на особисто для неї зроблений стілець, схопилася за каву.

             Виявилося, що вони з лісником люблять однакову каву. Чорну, міцну, без нічого. Чоловік розмістився у великому стільці навпроти неї. Собі він розігрів стейк, завбільшки з блюдо, миску квасолі і поставив поруч скибку хліба, яку Степанія їла б тиждень. "Ого, у мужика апетит!"

            Перед нею ж лежала тарілка з картоплею та поруч, на підставці, сковорода з лісовими грибами.

-Це все мені?

-Угу, - підтвердив, жуючи.

-Жартуєш? В мене стільки не влізе! - Степанія відсунула картоплю виделкою, виділивши собі четверту частину і поклала поряд ложку грибів. Вона сама любила поїсти, але не стільки ж!

-Тобі сили потрібні! – заперечив господар.

-Цього мені достатньо! І знаєш, я не дуже голодна, - почла з кави, з насолодою відчуваючи терпкий смак і гіркоту, такі необхідні їй з ранку.

            Лісник їв мовчки, швидко впоравшись зі стейком. Так само швидко закінчив квасолю. Степанида ж ліниво поколупала їжу, зате каву випила і попросила ще філіжанку. Чекала нетерпляче, коли можна буде приступити до питань.

Чоловік забрав і її тарілку, з'їв усе, що лишилося, не гидувавши. Зварив ще дві чашки кави і лише тоді відкинувся на спинку.

-Я ситий! - усміхнувся, - ти вибач, але коли голодний, стаю сам не свій!

-Справжній ведмідь, так? – Степанія мляво посміхнулася у відповідь.

-Угу... - посмішка пішла з обличчя чоловіка, з чого Стьопка зробила висновок, що згадка про ведмедя йому неприємна, - гаразд, з чого б нам почати? Якщо хочеш, можемо з кавою вийти у вітальню? Розпалю камін.

-Ні, залишимося тут. Мені подобається твоя кухня. Весь будинок подобається, – виправилася, – ти правда сам його збудував?

-Правда. Помічники були, але майже все сам.

-І меблі?

-І меблі, але не всі. Ліжка та шафи купив. Крісла біля каміна раритетні, вони ще у мого прадіда у хаті стояли. Він їх зробив на замовлення одному князькові. Та тут революція. Так у діда й лишилися. А ось кабінет та кухня – цілком мої творіння, - сказав з гордістю.

-Нічого собі, талант! - Похвалила Стьопка, непідробно захопившись, - а ти цим заробляєш?

-Ні! Це хобі. Так, для задоволення, для себе…

-А міг би й заробляти!

-Ні, контактувати з людьми не люблю. А це обговорення замовлення, постійні зустрічі, уточнення, вибір матеріалу.

-Сам по собі?

-Угу...

-А чому? У силу характеру чи посади? Покликання? Дару? Як у твоєму випадку це називається?

-У силу боргу. У моєму випадку це називається обов'язок, - чоловік посерйознішав, - а тепер і характеру.

-Чому «тепер»? Раніше в тебе був інший характер? - Степанія відчувала, що розмова йде не в те русло, але дозволила їй текти своїм шляхом.

-Можна сказати і так.

-Щось змінилося?

       Чоловік скривився. Помовчав. Степанія чекала на відповідь, не моргаючи і не дихаючи. Відчувала, що зачепила хворий мозоль, але відступати не збиралася. Якщо він «повернувся» до наречених, то нехай усі скелети витягає!

-Мене вкусив шалений ведмідь-перевертень, - відповів нарешті.

-Ого...

-З того часу характер почав змінюватися, як кажуть близькі, на гірший бік, - криво посміхнувся, - що, хочеш тепер втекти?

-Чому саме «тепер»? Я в принципі хочу втекти, – відповіла чесно. А що? Він чесно, і вона чесно!

-Не вийде, - сказав рішуче, свердлячи грізним поглядом, але цього разу Стьопка не злякалася, - я не відпущу тебе, розумієш?

-Поки не дуже, - жінка непомітно для себе випила другу чашку кави і від нічим зайняти руки, почала її крутити, - добре, що там у тебе з характером ще побачимо. Розкажи чому відмовився від мене? І чому передумав?

-Тебе найсильніше це турбує? - підняв одну брову, - не той факт, що я звір дикий і місцями не керований, а чому відмовився?