Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що це? Про кого? Парасолька впала на підлогу, цей звук змусив її відволіктися від жовтуватої сторінки.
Тиша. Мабуть, вимкнули магнітофон. Задзвенів касовий апарат. Потягло неприємним запахом тютюну… А раніше тут не дозволяли палити…
Читала вірш далі:
Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно? Ким я була? І ким я буду, Боже?[2]І справді — ким? Уже ж не сяючою Огнеславою, яка в минулому житті топтала ніколи не ораний степ. Що тепер там? Пустка? Пустеля? Спалена, розвіяна вітрами?
Що це ти, золотко? Неначе занепадаєш духом?
Згорнула й сховала журнал. Надворі шумів дощ. Якщо він зараз у місті, то також чує цей лагідний шурхіт.
З-за стійки полинула знайома мелодія, звивиста й ніжна. У немолодої повненької барменші чудовий смак. Усміхнулась і помітила, що офіцер за сусіднім столиком вирішив, що ця усмішка призначалася йому, — і зніяковів.
Світським тоном звернулася до нього:
— Не схоже, щоб цей дощ скоро вщухнув. Ви, часом, не слухали прогнозу?
— Я? — він не одразу зметикував. — Ні, не чув. Якийсь час посидів нерухомо, дивлячись на неї, і пересів за її столик. Однією рукою переніс і свою порожню чашечку. Сказав просто:
— Я давно йду за вами.
— Я помітила.
— І що подумали?
— Що привернула вашу увагу.
Пом'якшені жовтогарячим світлом мужні риси його обличчя здавалися дуже симпатичними. Красиві карі очі — відверто захоплені й ніжно-печальні.
— Чомусь ви здалися мені жінкою з іншого світу.
О!
— Я і є з іншого світу, — зробила довгу-довгу паузу. — 3 маленького райцентру на Полтавщині.
— Інший світ? — у нього чудова білозуба усмішка.
— Звичайно. Інші погляди, мораль, звичаї. Навіть мова — інша.
— І де вони кращі?
— Як на чий смак. Мені більше подобається там.
— Яким же вітром вас занесло до Харкова?
— Примха долі.
— А мене направили сюди до військової академії. Другий місяць тут — і ніяк не звикну.
Софія зиркнула на його погони: досить великі зірочки. На військовій ієрархії вона не розумілась, але, схоже, чин немаленький, а надто — для такого віку. Він перехопив цей погляд і знову сонячно всміхнувся:
— Майже полковник. Молодий і неодружений.
— Ви знахідка для самотньої жінки.
— Навіщо ж стільки іронії?
— Це чистісінька правда.
— І ви підете за мене заміж?
На якусь мить Софія розгубилась, потім весело засміялася.
Він посмутнішав:
— Я не жартую.
— Та ви навіть не знаєте, як мене звати!
— Як вас звати?
— Навіщо це вам?
— Ви знову сміятиметесь, але я думаю, що, мабуть, не зможу без вас жити.
Софія відчула, що ноги у вологих туфлях трохи змерзли, і пішла до барної стійки — взяти ще чашечку кави. Чомусь сподівалась: коли повернеться, за столиком уже нікого не буде.
Але він сидів на тому самому місці й уважно розглядав простеньку філіжаночку, тримаючи за тендітну ручку двома пальцями. Міцними, звиклими до важкої роботи.
— Чому ви не попросили мене? — підняв на неї скорботні карі очі з довгими чорними віями.
— Я повинна у вас щось просити?
— Вибачте, я мусив сам здогадатись.
Вона підперла голову рукою, сперлася ліктем на стіл:
— Ми нічого не винні одне одному. Просто ховаємось від дощу під одним дахом. Тимчасово. Ви прийняли мене за іншу жінку, мені на якусь мить здалося, що ви — той, кого шукаю я. Але ми вийдемо звідси — і розійдемось назавжди. Ось і все.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.