Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

Платформою снувала суєтна вечірня юрба. Брела між людьми. Гриміли один за одним поїзди, цокотіли тисячі підборів. Обличчя, обличчя, обличчя… Римується з — відчай. Обличчя. Заклопотані, відчужені, кожне зі своїм виразом. Теплі, відкриті, багато приємних, є напрочуд прекрасні… Відчай? Просто їх забагато — ось у чому річ. Забагато. День за днем, місяць за місяцем. Забагато.

Чи потрібна вона Вельфові тут?

А якщо його осторога була не марною й усі пречудові почуття — тільки результат Тровікових навіювань? І випарувалися в цьому світі, мов ранкова роса. І зараз уже далеко не ранок… Невже він мав рацію того жахливого дня, коли вперше побачив її в магічній сукні? О, як він розгнівався на Чару й Морельду — стримано, шляхетно, удавано іронічно: «Не сподівався такого від вас. Вирішили посприяти невдасі Тровікові? Допомогти зробити мене іграшкою в його кістлявих лапах? Огнася — орачка, де їй зрозуміти, до якої прірви нас штовхає ця пристрасть..» Що підказало їй ті фатальні слова, після яких він розлютився-таки й урочисто, наче присягу, прогуркотів їй у вічі: «Скоріше ти підеш за моїм конем полонянкою, ніж я визнаю тебе за рівню!»

Боже, невже все це було з нею?

Колись, вбираючи життя з уповільненого потоку, навчилась фізично відчувати час. Тепер він плинув крізь пальці стрімким джерелом, наче підштовхуваний пружними хвилями спресованого потягами затхлого повітря.

Під низькими склепіннями станцій метро щемливо ностальгійними ставали спогади про величний степовий небосхил — бірюзовий удень, бузковий зранку.

Зупинилась у кінці залу й привернула увагу двох дівчаток, розмальованих під юних повій:

— Поглянь, яке руде волосся. Цікаво, чим вона фарбується?

— Підійди та спитай.

— Ще чого! Я просто згадала, як оте чудило трохи не рік обліплювало всі переходи й метро оголошеннями.

— А, пам’ятаю! «Огнеславо, зателефонуй мені. В.» Шкода, номер уже забула.

— Ось я і подумала: та Огнеслава могла мати таке волосся.

— А я тоді подзвонила.

— Ну?!

— Кажу: я Огнеслава. А він: а як мене звуть? Я: Віктор. Каже: ні, вибачайте.

— Не вгадала.

— Може, ще спробувати?

— Він оголошень більше не клеїть, мабуть, знайшов.

— Дзуськи! Тепер друкує в газетах.

— А ти хіба газети читаєш?

Засміялися.

— Чому всі думають, ніби «Ве» — то чоловік? — відновила тему перша, коротко підстрижена повненька брюнетка. — Може, то дві лесбійки призначали побачення? Тоді «В» — це Віта.

— Ні-і, — скривила нафарбовані губки її подруга, — коли я дзвонила, відповідав чоловік.

— Нецікаво. А ця руденька схожа-таки на лесбіянку.

— Га?

— Щось у ній таке є… Незвичне.

Софія помітила, що дві юнки, відверто розглядаючи, обговорюють саме її, але слів не почула.

Вона ніколи не мала звички звертати увагу на оголошення й рекламу — ні в метро, ні на вулицях, ані в пресі. Якось обійшли її вуха й сповнені гумору обговорення цих оголошень, що досить-таки набридали своєю нахабною чисельністю. У Софіїних приятелів інших тем вистачало.

Наступної суботи поїхала на дачу до старої подружки й почувалася зрадницею: не провела вихідних, тиняючись велелюдними місцями.

А ще через тиждень захворіла на вірусний гепатит двоюрідна сестра, Софії довелося взяти до себе маленьких племінниць-близнючок, батько яких зник з очей ще до їхнього народження. Сподівалась, що зможе допомогти хворій своїм нетрадиційним з погляду медичної науки способом, але до інфекційного відділення відвідувачів не допускали, тож купувала березовий сік, возила разом з іншими дозволеними дієтою продуктами до віддаленої лікарні, потім поспішала забрати дівчаток із дитсадка і могла тільки мріяти про вільний час.

Між тим В. знову змінив тактику. Тепер його оголошення з'являлися в популярних жіночих журналах, які Софія ніколи не читала уважно. Переглядала вибірково деякі сторінки, переважно присвячені моді й кулінарії. Поживи для роздумів шукала в інших, серйозніших виданнях.

Дощ дедалі дужчав, великі рясні краплі барабанили по парасольці, і Софія вирішила зайти до невеличкої кав'ярні без назви, розташованої в напівпідвальчику. Бувала там, коли ще навчалась на курсах, подруги називали її «Синьою» за темно-фіолетові канапи й такі ж драпіровки, що зовсім затуляли вікна.

Вхід не з вулиці, а з боку будинку, кілька сходинок униз, оранжеві світильники підвішені низько, над самими столиками, і освітлюють лише стільниці. Та сама опасиста, але напрочуд зграбна барменша за шинквасом, та сама ніжна мелодія з магнітофона.

Струсила з парасольки воду. Тут приємно бути самій.

Коли влаштувалася в куточку з горнятком кави й очі звикли до півтемряви, за сусіднім столиком упізнала офіцера, який заходив разом із нею до бібліотеки. А перед тим, оглядаючи себе у великому люстрі на платформі в метро — уперше наділа новий плащ дивного зеленого відтінку, якого не буває в природі — бачила й відбиття цього чоловіка. Чорнявий, акуратний, вродливий.

Витягла із сумки товстий журнал і почала читати. Вона вміла будь-де, хоч і в переповненому транспорті, занурюватися в поетичні твори й отримувати від цього незбагненну насолоду. Проте сьогодні похолола від рядків: