Читати книгу - "Чарівна діброва"

Стежечка вибігає на місток. Під ним на дні маленького чорного провалля журкотить потічок. Він вузесенький і тихий, але його ложе чорне, багнисте, тож необхідно понад ним пройти через місток з двох стовбурів, поперек яких хтось (певно пластуни) наклав кривих сучкуватих гілок. Перша зустріч з ними повчає, що вони рухливі, непокірні, втікають з-під ніг і, коли ви наступите на один кінець, другий стане сторчма або разом з вами стрибне в потічок. Очевидно, катастрофи не станеться — потічок не ширший стопи, і баговиння його дна й берегів не страшне, висота ж не більше трьох сажнів — все ж така пригода Ніну не кортить. Тож вона ще вужчою стежечкою сходить униз. Там, зараз же над потічком, дощечка, Ніна легко переходить на той берег і поринає в золотіючу хащу, де ні стежечок, ні доріжок.

Вежиці пенстемону синіють під золотінню дрібних лісових соняшників, і око й серце любуються нашими національними кольорами. На тридільних, ясніше смугастих долішніх губах синього пенстемону росинки з ночі. Їх багато, їх щораз більше, оцих гранатово-синіх вежечок. Їхній стан стрункий, колосся цвіту преться гордовито по неподільних стеблах. Поміж ними білі, фіолетові й сині айстри аметистами й снігом покривають хащу, що золотом понад ними. І рожево-фіолетовий сідач на високих стовбурах. Цвіте хаща понад землею і на землі, і з неї та з лісу не видно ні неба, ні сонця. Кольоровий килим зімкнувся щільно над головою і проковтнув Ніну. Краса його спокуслива, і ви поринаєте в неї, як у теплі хвилі озера. Але в озері руки й ноги людини визначають шлях, а в хащі — нічого. Тож Ніна відриває очі від краси і стає до боротьби з хащею. Як же? Рано навесні вона йшла туди, держалася огорожі з кільчастого дроту, а потім стежечки через ліс, тої, що вибігала на галявину під дубами. Колись на галявинці були шатра сеньйорів і тоді, коли не було каплиці, там правилась Богослужба, якої слухали всі, хто живе в хащі: комахи, птаство й дерева-ліс. І разом з людьми співали «Осанна!» Он, праворуч оця галявинка, і на ній, наче з казки, виринає зелене шатро. Але — не туди дорога! Ніна заприсяглась обійти Діброву, пробитись крізь хащу на східньому, пластовому полюсі та вийти на Берег Мрійників. Тож пробивається далі.

Хтось, мабуть, ішов не так давно перед нею (вчора була неділя): стоптана трава, погнуті гілки. Он наче стежечка, на ній немає високих рослин, її покрили тільки медяні трубки розрив-трави. Бавх! — Ніна лежить. Одна нога в маленькому потічку, черевик повний води. Рука в болоті, друга нога, сковзнувши з корняка мертвого дерева, попала в щілину під ним. Хвилину розглядає становище. Над нею золотіє і сміється кольоровим килимом хаща.

Пробує: одна рука — є, друга — теж, хоч і боляча. Витягає ногу з потічка, добуває другу з печери під стовбуром. О, ми всі вкупі! Ми всі здорові й цілі — таки справді одна цілість.

Розгортає раменами хащу, наче плаває. Крок за кроком — вперед. Тільки тепер обережніше. Поки поставить ногу, пробує, де вона і чи можна її поставити та ще довірити їй та ґрунтові під нею.

Великі червоні ягоди великими краплями скапують з-поміж уже мертвого широкого листя. Хочете взяти в руки — даремно: м’яка ягода розпливається в пальцях і червоною ягідною кров’ю спливає на матірню землю біля ніг мертвої рослини. Навесні з неї знову виросте чотирилиста рослина. Колос червоних ягід дволистої веснівки виринає з-поміж зелені. Понад ним на кущах червоні й чорні ягоди.

Що це багряніє праворуч?!

Ніна знову лежить. Зрадлива ямка серед баговиння, чорна на дні і повна прозорої водиці, зловила її за ногу. Над нею сміється китицями ягід кущ калини. Грона похилилися й обважніли соками, прозорі від стиглої ваги, б’ють Ніну по голові.

Ні, не туди напрям! Хаща густішає, ямки серед трясовиння трапляються щораз частіше й більш несподівано. Повертає ліворуч. Там же вздовж дротяної огорожі завжди була стежечка-протоптанка. Оситняг б’є по лиці, його гострі мечі прорізують шкіру. З ніжного стебла турецької лелії скапує велика зелена торбинка. На ньому пізно навесні танцювала помаранчовим квітом лелія. Її діти-насіння готові продовжувати рід. О! Добре, що Ніна схопилася за дріт, а то знову попала б у потік. Але дріт колючий — з подертої руки тече кров. А це що? З лівого коліна так і дзюрчить кров. Добре, що в кишені кусок папірця-тканини. Намочивши в потічку, змиває кров і старається її зупинити, надавлюючи на поранене місце. Вже.

Йдемо далі! Не сидітимемо ж до ночі в хащі. Та й немає вже вороття, хоч і вперед — не легка справа. Як то? Навесні так легко було туди мандрувати, а тепер одна затяжна боротьба та ще й рани і кров. Вперед же, вперед! Он уже видно антену на даху пана Бравна, вже ж недалеко! Навесні Ніна находила тут же сморжі, і восени ми збирали тут гриби-бабки. Правда, тоді хаща вже була заснула, звільнилася від листя, стала прозора, і видно було пролазки, потічки та калабаньки.

Хаща справді стає нижча і вже не така кольорова. Крізь неї просвічується синь озера праворуч, і стіна дому пана Бравна просто перед нами. Замість інших перешкод — купини ріща. Петро нагромадив його взимку. Чому ж не спалив? Тепер треба його обходити або перелазити. Одно й друге — неприємне. Он на купі великий зелено-бурий вуж. Він обплівся здовж стовбура, повісив голову й хитає нею, наче дивуючись, чого людині лізти в хащу. Його очі дивляться цікаво-лукаво. Здоров, вужу! Полюй собі далі, це твоє право. Тільки ж сиди собі в хащі! Я, знаєш, бачила, як один дурний громадянин убивав вашого брата. І за що? Ви ж нешкідливі та ще й пожиточні. Але людина, що держить