Читати книгу - "Чарівна діброва"

Хата пана Бравна якось не наближається. Власне, їй нема чого наближатися, зате Ніні необхідно. Але вона просто не може пролізти того невеликого шматка, що ще зостався, бо проклятущий малинник, бо повзучка-ожина зчіпилися й не дають проходу: шукайте, мовляв, якогось ціпка в купині та й розгортайте їх. Ой, розгорнути чи ні, а колючий дріт оцих проклятущих кущів так і ріже ноги, так обмотує ремінням. Насилу! Біля кущика калини, що став собі на межі хащі, починається посілість пана Бравна. І пише він: «Не проходьте!» Дорогий пане! Чи ви собі уявляєте, що людина, яка пролізла через хащу, повернеться назад до неї і пролізе ще раз крізь те, що так нелегко зробила раніше? Таж гляньте: волосся, як у дикунки, стріхою звисає, усі гребінчики й запинки хаща має (а не чорт), з лівого коліна цюрком кров тече, а вся шкіра в Ніни, наче по війні з індіянами. І ви кажете їй вертатися? Ні, ні, дорогий пане!

Розглянувшись, чи автор цього напису припадком не вийде з хати та не старатиметься їй нагадати про своє власницьке право, Ніна проходить його травичку і, Господи, слава Тобі! — вона вже на ділянці пана Андрія, і тепер їй уже все вільно.

Перед шатром дерев’яний фотель. Там сідає Ніна, щоб спочити. Але, але! Розглядається по обійсті і знаходить усе, що потрібне: на підніжжі столу мисочка з милом та ще й подвійним — туалетним, білим, і звичайним, сірим. На землі — шматини. Он простяглися білі панчохи — ні, вони для цього не придаються. А он штанина — е, може, ще щось краще знайдеться. Шматок сорочки не гірший, якщо йдеться про чистоту. О, є й відро з водою! Вмочивши ганчірку в воду, Ніна намилює один кінець і ним змиває свої воєнні рани, а другим кінцем висушує. Алеж і печуть оці задряпини й рани! Але що це? — Пляшка з мутнорожевою густою рідиною і написом: «Бенадрил». Очевидно, комарі й отрутні рослини добре далися взнаки власникові. Вмочує кінчик ганчірки в рідину й покриває нею рани. Швидко перестають пекти, хоч то ніби й не від цього. Спасибі, Андрію! Ганчірку випрала й повісила під столом, воду з відра вилила. Он ще б вам так прикріпити до столу скриньочку з аптечкою, з приборами для першої помочі. Правда ваша, для кого? Таж по хащі не лазять порядні люди, та й непорядні рідко заходять. Все ж скринька з ліками пригодилася б.

На березі тепер пусто. Вже не походжають канадські гуски, вже не пасуться їхні діти, і хліб занедбаний лежить у погорді. Відлетіли гуси на сусіднє озеро, а може, й узагалі вже помандрували в світ. Бо — осінь.

Перед хатою Олександра ще куриться купина сміття, що його він запалив, від’їжджаючи. Не видно нікого.

На ділянці Івана Ніна знову, наче вдома. У нього на подвір’ї вже немає ніякого знадіб’я. Добрий господар усе держить у хаті. А на городі — чого, чого там немає! Он баштанець, і на ньому жовтіє самітній кавунець та пара малих круглих зелених писаних динь. Чи диньки — то жінки кавунів? Як пізнати, котре з них кавун-чоловік, а котре диня-жінка? Он питання, що мучить Ніну з давніх-давен. А помідори тільки зелені зосталися, бо вчора, в неділю, гості зібрали всі, що ледве рожевіли. Пара бурячків росте на біло-сірій землі — на озерному намулі. Видно, що він родючий, бо соняшники он які вдалися на Івановому! Рядком, наче вояки, великі голови обважніло повисли, а з золотих облич так і капає медом. Не дадуть їм гості зріти задовго, Іване! Гості бо привикли заходити на Іванове за закришкою, за полуницями, за бурячками на борщик, за огірочком до хліба та й зажити-поспати в його шатрі, а господар хай уже вибачає.

На сусідньому — вулик. Так, принаймні, здалеку виглядає ця зелена будка. Бо кожен знає, що пан — завзятий пасічник. Уся Діброва в нього консультується, чи є в кого бджоли, чи нема, а так от, для знання. Але, боячись комашні, та ще й кусливої, Ніна обходить будку здалека. Все ж, стривайте, не видно медоносного народу. Наближається обережно до зеленого об’єкту і просліджує: скринька, наче скляна чи пластикова плитка зверху, під нею суцільні стіни, а от ніде нема віконця, ніде входу для бджіл. Десь так замаскував господар, щоб, бува, якісь гості за медом не внадилися. Та все ж мусів би хоч напис покласти, щоб бідні бджілки знали, кудою влазити до хати. Ей, стривайте! Поруч така ж, зелена, лавочка. Так це не вулик, а столик і так мирненько собі біля лавочки! Набравши відваги, Ніна розглядається. І що ж бачить? На межі притулився до бур’яну пень, що виглядає, як бочка для сміття. У нього висолоплений язик, і по тому язикові бджоли так і влазять, так і влазять до цієї бочки. Як же дасть знати ногам! Жалить бо народ цей, і краще з ним не знайомитись. Хай уже хазяїн — він фахівець, так би мовити.

Перед будинком пані Роми сумує самотою м’ячик, біля порога ціла валка транспортовиків. Там і трок, і плятформа, і авто, і літак, та ще й чотиримоторовий (з пластики), і малі жучки-авта. Дрімають під стіною. В неділю чи вже й у суботу приїдуть діти, і вся ця арматура піде в рух.

А подвір’я відгородили гарною сіткою. Металеві стовпики повбивані міцно в грунт та ще й добрий кусок — у дно озера. Дуже практично, бо ніяк не пролізеш до або від сусідів, хіба б брів чи плавав. От би нам так по наших селах! Сваритися через таку загорожу легко, а от битися ніяк не вийде.

На подвір’ї пані Марії ще два авта паркують. Очевидно, там ще