Читати книгу - "Чарівна діброва"

автом, бо часу в нас мало. Обідаємо на Івановій лавочці, робимо знімки на його помостику. Ігор захоплюється рибками, і озеро лежить рівне й гладке, як дзеркало, і вітерець не шевельне. В озері купаються береги і сонце миє своє благословенне обличчя. Дрімають на березі дімки осельників і цвітуть чорнобривці та соняшники. Так, як на селі, на нашому селі.

— Вона чарівна! — заявляє Ігор. — Чому? Бо вона така компактна, і на невеликому просторі є все: і озеро, і узбіччя, і спорт, і Пласт, і Шевченко, і оселі-будинки. А над усім якийсь рідний знайомий настрій, щось, що нагадує наше життя там, удома. Тут забувається, що так недалеко є велике місто, боротьба за життя та прожиток і матеріяльні здобутки.

Ігорів фольксваген стрибає по ямках і горбках дороги Малтби.

За нами залишається Діброва.

Вона дрімає в своєму осінньому сні.

Золотіюча хаща

Осінь. Хоч це й перші дні вересня, але коли вже закінчилися пікніки, і від’їхали гості, і ви легко можете дістати кімнату — то це справді осінь. Минув Карпатський з’їзд, відгриміли звучні промови, у минуле пірнула побудова держави, пилом-попелом стали буйні голови, що лягли за велику ідею на клаптику гірської землі там, далеко за морями й суходолами. Кілька старших панів принесли спогад, бравурні вірші прогомоніли над дібров’яним узбіччям, і відіграла марші й твісти пишно одягнена в блакитне духова оркестра (тобто така, що дує, а не та, в якій беруть участь духи).

Від’їхали авта, забираючи людей, дітей і їхні іграшки та псів. Тиша запанувала на Діброві. Ми любимо її, тишу. Тепер уже ніхто не займатиме нас по дорозі та не стане дискутувати про літературу, про шкідливість матеріялістичної філософії для американської культури, про таке чи інше видавництво. Так, зникла вже загроза, що ми ніколи не дійдемо туди, де намірились, і ми йдемо назустріч золотіючій хащі. Бо осінь заповідає там свій прихід.

Достойний спрацьований форд — вантажне авто, що ним їздить Петро, тарахкотить по дорозі. За кермою Петро. В зубах цигарка, сам воркотить щось з обуренням, з-під лоба лихі очі на поораному обличчі. Сіра будка, великі чорні гумові колеса спереду, менші ззаду. Під’їздить під будинок буфету, відчиняє великі залізні двері і вкладає до скриньок пляшки, що їх назбирав по дорозі. Дзенькіт пляшок і лайливий монолог — музика дібров’яних буднів. Закінчились уже пікніки і святкування, і замовкли голоси на пластовому. Задрімав Зелений Яр. Ще тільки великі черепахи шатер бронзовіють та зеленіють праворуч площі, і вітер надуває їх, наче вітрила. Тиша в куренях. Але, хоча нікого тепер немає, табір говорить гомінко про життя й ріст. Он бо за першим, матірнім табором новаків виріс другий — табір юнаків. Поміст на високих стовпах, ліворуч драбина — ворота. То не кроки стійкового — вітер товчеться по висотах. Табір, наче Січ, обведений частоколом, що дозволить вам увійти тільки крізь браму таку ж, як та, що пропустила вас до Зеленого Яру, тільки трохи нижчу. Зараз зупинить вас стійка і хто зна, чи й взагалі дозволить вам увійти…

Але — ніхто не чіпає. Порожній поміст і розкриті ворота. І вітер плеще полотнищами шатер, наче вітрилами. Але відпливли вже моряки, тільки паруси зосталися, і вітер грається ними. Їх скоро теж заберуть…

Там, за табором — золотіє хаща. Пишна, висока й незаймана. Над нею ліс: кремезні дуби, хиткі осики, високі берести й американська черемха, що не поступається іншим деревам, пнеться їм наздогін, а тепер, восени, сипле чорні соковиті ягоди. Вони лежать у траві, наче комахи, що дрімають.

Ніна стоїть на березі, на траві, що її Пласт дбайливо постриг, і думає: поринати в цей затон чи ні? Так, як, стоячи над берегом озера, ви вагаєтесь: стрибнути в холодні хвилі чи, може… Але — ні! Соромно бути боягузом! Не лише перед собою, але й перед отими людьми, що з берега приглядаються та теж вагаються за вас: стрибне чи ні?

Але тут, на березі зелено-кольорового затону немає нікого, і Ніна сама. Два кроки — і хаща вже проковтнула її. Врешті, тут же стежечка і дорога певна. Рано навесні вона ходила тудою і пам’ятає пролази, потічок, броди та мокравину. То чого вагатися?

Стежечка поринає в золотіючу хащу. Землю покрили м’які соковиті кущики розрив-трави. Їхні гілки тендітні й прозорі, так, наче б постали з води. Темнозелене листячко і з кожного куточка на тонісінькій стеблинці трубка квіту. Вона помаранчова, рожево надихана довкола входу, вона танцює й дрижить, наче помаранчові бджоли або велика краплина меду. Вона встелює все підшиття хащі медяно-золотавою оркестрою трубок, що грають на вітрі, грають осінню пісню.

Золота воскобоїна-ґольденрод, що її так полюбив Мішіган, — наче мініятюрна смеречка. Тільки ж її гілля засипане золото-жовтим квітом. Поміж нею червоноамарантові голівки остів, що вистрілюють понад колюче листя та виринають із сірих куль пуп’янків. Вище, ще вище — дрібні дикі соняшники. Їх безліч, їхні матері-кущі пнуться високо, наче б хотіли зрівнятися з деревами. Вони цвітуть високо над вашою головою, і з них легкий туманець пилку. Якщо ви вразливі на квітковий пил, то ви взагалі не лізьте в хащу. Але Ніна, о! — вона втулює обличчя в золоту хащу, обіймає цього цвітучого бур’яну стільки, скільки вміститься в її оберемок, і вдихує-нюхає, як пахне хаща під осінь.