Читати книгу - "Карусь і ми"

Чи є багато літературних тем, що тепер, в добу розвиненої техніки, були б цікавіші й принадніші для ширшого читача, як тема про авто? Правда, є ще літаки, підводні човни, ракети, але ними правлять покищо вибранці-спеціялісти, а автами їздять усі. Кожний читач цієї книжки може їздити автом, а якщо ще не їздить, то мріє про це і завтра буде їздити. Бо авто — складова частина побуту людини модерного світу.

Тому це книжка для всіх: дітей, юнацтва і старших віком водіїв чи тих, що їздять на задньому сидженні. Головне ж її призначення — для молоді.

«Карусь і ми» — то, як хочете, повість або збірка оповідань, поєднаних спільним тематичним вузлом — автом. Авторка їздить автом і розповідає, де була, що бачила і які пригоди переживала. Але це ще далеко не все. Вона пише: «Карусь і ми — одна цілість, одно життя машини й людей, що нею користуються і, навіть, люблять її». Авторка передає на сторінках цієї книжки слова людей, що спостерігали її біля її авта: «Вона його любить, як дитину або свого пса чи кота».

І справді, зараз на початку книжки читач помічає, що ставлення авторки до її авта якесь особливе: вона його одуховлює. «Ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати», — пише вона. Тому опис Каруся такий похожий на опис живої розумної тварини, майже людини. В нього голова і черево, навіть ноги в гумових чоботах. Він уміє всміхатися, моргати вусом, хвилюватися, він харчується і спить, мов жива істота. Авторка говорить до нього, розповідає, що в неї лежить на серці. Так, буває, добрий господар любить свого коня. Але й так само добрий автор, що знає психіку дітей, змальовує їм часто неживі предмети, наділяючи їх життям і думкою. Чи ж градова хмара не уявлялася Франкові-дитині під оборогом у постаті страшного велетня?

Софія Парфанович — авторка, що написала не один твір про людей, про тварин і про природу. У цій книжці ці всі теми зливаються в одно, але є щось і нове — техніка. В українській літературі для молоді на еміграції вона одна з перших використала технічну тему, даючи їй ширше літературне опрацювання. У цій книжці описано чимало такого, що хвилює, радує або смутить всякого автоводія — молодого чи старшого віком. Але старший водій, хоч не завжди дорівнює меткістю молодому, перевищує його досвідом. Тож вартість цього твору, між іншим, і в тому, що в нім авторка ділиться своїм досвідом з юними читачами, теперішніми чи майбутніми водіями, і при різних нагодах нагадує їм обов’язок бути обережними на дорогах, бути сторожами здоров’я і життя — власного та їхніх співтоваришів мандрівки. Щоправда, не всі пригоди, описані в цій книжці, типові для теперішнього водія на американському континенті. Є водії, що дослівно виросли в авті й тому бояться модерних автострад куди менше, ніж це описала авторка, але все таки — скільки цих «відважних» уже не вернулося з дороги додому…

Авторка — водій-аматор, але, описуючи свої пригоди, має на увазі й іншу мету. Вона правдиво і часто з гумором, не жаліючи й себе самої, описує зустріч людини європейського «Старого Світу» із змоторизованим і змеханізованим життям Нового Світу, Америки. Ця людина борсається між цими обома світами, з яких один близький, сьогоднішній, реальний, а другий далекий, учорашній, сповитий спогадами і мріями. Оце й причина, чому авторка так часто переплітає описи американського життя згадками й порівняннями з минулим життям в Україні. Ці тематичні відхилення зближують уяву і серце молодих читачів з Україною, країною їх предків, і в цьому теж полягає одна з виховних прикмет цієї книжки.

Роман Завадович

Карусь і ми — хто ми такі? Мене дехто знає, але от же Каруся знають тільки ті, що бачили мене з ним. Та й не завжди звертали на нього увагу. Авто, як авто!

Звичайно ми їздили до праці. Мені не під силу було ганятись по далеких людних дорогах. А Карусь не вмів їздити сам. Ех, яке було б добро, якби він умів! Проте ми їздили теж поближче, інколи до свояків, то знову для розваги. Під час поїздок траплялись нам не раз різні пригоди. Одні смішні, другі веселі, треті немилі, а то й страшні. Це тоді, коли ваше авто зіб’ють, як дідову торбу, зсаламашать і споневіряють. Як жалко стає тоді і як боляче! Не лиш йому, але й вам. Бо ви любите своє авто. Ви привикли до нього, а звичка — друга вдача людини, як каже прислів’я.

Я знала хлопця, що привик до своєї піжами так, що ніяк не хотів надягати нову. Доводилось латати, бити одну латку на другу й третю. Є така співанка:

Вона, щоправда, не зовсім відноситься до Каруся, але лати не раз треба було йому прибивати, їх не шиють, лиш справді прибивають.

Отож, до цієї піжами прибивали латку на латку. Кожна іншого кольору та якости. У такій піжамі Юрко виглядав, як кльовн. Усі сміялись