Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

надто великій висоті. Свою недбалість вони спробували компенсувати тим, що ввели літак у круте піке, а після посадки змушені були різко гальмувати; їм вдалося зупинити лайнер за якихось 20 футів від канави, викопаної вздовж периметра злітно-посадкової смуги. Але станом на 2012 рік провідна індонезійська авіалінія «Гаруда» вважалася одним із найкращих регіональних перевізників у світі. Після 2012 року щоразу, коли мені доводилося летіти рейсом цієї авіалінії з багажем надмірної ваги, мене спрямовували до відповідного офісу, де я сплачував належне кредитною карткою самій «Гаруді» й отримував квитанцію про сплату. До 1996 року з мене постійно вимагали хабарі; після 2012 року про хабарі мені більше ніхто не натякав.

Якось, пливучи на човні в індонезійських прибережних водах у 2012 році, я, помітивши неподалік судно, схоже на військове, запитав, що то таке, і, на свій превеликий подив, дізнався, що то був патрульний катер державної прикордонної служби, який відстежував нелегальні рибальські човни. До 1996 року фраза «патрульний катер державної прикордонної служби» видалася б мені самозаперечним оксюмороном на кшталт «креветка завбільшки з бегемота», бо я звик до того, що раніше радше треба було патрулювати самих індонезійських військових через їхню нелегальну діяльність.

Зійшовши на берег індонезійської Нової Гвінеї в 2014 році, я з подивом помітив великих яскраво забарвлених птахів, які раніше були основною мішенню мисливців-браконьєрів, а тепер вільно гніздилися біля прибережних сіл і в самих селах; це — плодоїдні голуби, птахи-носороги, чорні какаду та райські пташки. Колись на цих птахів полювали і виловлювали їх біля сіл, тож оселялися вони далеко від людського житла.

Коли я повернувся до індонезійської Нової Гвінеї, мої місцеві друзі розповіли мені історію, яка спочатку видавалася схожою на ті, що нерідко траплялися у 1980-х та 1990-х роках. У тому новогвінейському селі один індонезійський полісмен нещодавно застрелив чотирьох новогвінейців, а голова адміністрації того району був нахабним корупціонером. А що ж тоді, в такому разі, помінялось? Цього разу різниця полягала в тому, що і поліцейського, і голову адміністрації віддали під суд і відправили за ґрати — раніше цього б не сталося.

Так, це ознаки прогресу, але переоцінювати їх не слід. Багато індонезійських проблем і досі лишаються актуальними, хоча й різною мірою. Хабарництво все ще залишається вельми поширеним, хоча особисто мені стикатися з цим явищем більше не довелося. Мої індонезійські друзі, як і раніше, не говорять про масові вбивства 1965 року: наймолодших із них тоді ще на світі не було, а найстарші, ті, хто застав події 1965-го, воліють мовчати й нічого мені не розповідають, хоча американські колеги кажуть, що їм таки трапляються індонезійці, яких цікавлять тодішні масові вбивства. Населення країни досі побоюється, що індонезійські військові можуть втрутитися і знову згорнути демократію: коли цивільний політик переміг генерала на президентських виборах 2014 року, країна пережила кілька тривожних місяців, допоки остаточно не з'ясувалося, що той генерал не намагатиметься оскаржити результати виборів. У 2013 році куля із гвинтівки пробила лобове скло чартерного гелікоптера, яким я летів над індонезійською Новою Гвінеєю; ми так і не дізналися, хто то стріляв: чи то новогвінейські партизани, які й досі воюють за незалежність, чи індонезійські військові, що імітують партизанську війну, щоб виправдати репресії проти місцевого населення.

Решта моїх особистих вражень потребують більш детального пояснення. Серед країн, розглянутих у цій книзі, Індонезія має найкоротшу загальнонаціональну історію, відзначається найбільшим мовним розмаїттям і є єдиною країною, якій на початку існування довелося пережити серйозну загрозу дезінтеграції. Колишня голландська колонія Ост-Індія могла розпастися на кілька окремих держав, так само, як колишня французька колонія Індокитай розпалася на В'єтнам, Камбоджу та Лаос. Мабуть, такий розпад і мали на меті голландці, коли намагалися започаткувати федеральні штати в межах своєї колонії наприкінці 1940-х років, щоб не дати народитися об'єднаній Республіці Індонезія.

Але Індонезія не розвалилася на частини. Напрочуд швидко і буквально з чистого аркуша їй вдалося виховати у свого населення відчуття національної ідентичності. Це почуття сформувалося частково спонтанно, а частково — завдяки свідомим зусиллям індонезійського уряду. Одним із стовпів цього почуття є гордість за революцію 1945-1949 років і за звільнення від голландського колоніального правління. Уряд посилює це спонтанне почуття гордості, переповідаючи історію подій 1945-1949 років (і маючи на те законне право), як героїчну боротьбу за національну незалежність — так само, як в американських школах учням викладають історію нашої революції. Індонезійці пишаються величезним обширом території своєї країни, і це почуття добре передається в індонезійському національному гімні Dari Sabang sampai Merauke («Від Сабанга до Мерауке», тобто від найдальшої західної точки до найбільш східної, відстань між якими становить 3400 миль). Ще одним стовпом національної ідентичності індонезійців є швидке прийняття і засвоєння як загальнонаціональної напрочуд легкої та гнучкої мови бахаса, що мирно співіснує з 700 місцевими мовами.

Індонезійський уряд намагається посилити в населення почуття національної ідентичності, наголошуючи на необхідності шанування не лише перелічених підвалин, а й п'яти принципів Панкасіли, та проводячи щорічні церемонії вшанування сімох загиблих генералів у Джакарті. Після 2012 року мені доводилося мешкати в багатьох індонезійських готелях, проте в жодному з них я не бачив розписів, що оповідали б про «комуністичний заколот», на кшталт зображених у фойє готелю, в якому я зупинявся 1979 року. Сучасним індонезійцям для підтримання почуття національної ідентичності вже не потрібні неправдиві оповідки про «комуністичний путч». Мені як сторонньому оглядачу цей поглиблений сенс національної ідентичності видається однією з найбільш значущих змін, що впадають в око.

Розділ 6

Відбудова Німеччини

Німеччина в 1945 році — 1945-1961 — Німці висловлюють власну думку — 1968 — Наслідки 1968 — Брандт і возз'єднання — Географічні обмеження — Жаль до самих себе? — Лідери й реалізм — Структура кризи

Капітуляція Німеччини 7-8 травня 1945 року стала кінцем Другої світової війни в Європі. Якою ж була ситуація в Німеччині станом на цей період? Лідери нацистів — Гітлер, Геббельс, Гіммлер та Борман — або збиралися скоїти самогубство, або вже вкоротили собі віку. Німецькі війська, які колись завоювали всю Європу, були відкинуті й ущент розбиті. Близько семи мільйонів німців загинуло: військові — на фронтах, цивільні — від бомбардувань, біженці — під час втечі, в першу чергу від радянських військ, які наступали, палаючи бажанням помститися за те, що було скоєно на окупованих територіях.

Десятки мільйонів німців, яким вдалося вижити, зазнали психологічної травми внаслідок жорстоких бомбардувань та обстрілів (фото 6.1). Практично всі великі німецькі міста перетворилися на руїни