Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

ходу історії: «А що було б, якби?», але на такі запитання однозначних відповідей не існує. Можна лише порівняти те, що реально сталося в Індонезії після 1965 року, з тим, що могло би статися за наявності лише двох альтернатив: продовження режиму Сукарно, який був при владі до 1965 року, чи його заміни комуністичним режимом під керівництвом КПІ, яка прагнула захопити владу. З одного боку, станом на 1965 рік режим Сукарно довів Індонезію до політичного хаосу та економічної безвиході. Тортури, вбивства, жахлива бідність і бездумна політика, які асоціюються з комуністичними диктатурами в Камбоджі, Північній Кореї та інших країнах, застерігають нас, що комуністична альтернатива Сухарто була б для Індонезії ще гіршою, ніж режим Сукарно. З іншого боку, є люди, які стверджують, що режим Сукарно вів країну до чогось прекрасного, що режим індонезійських комуністів під керівництвом КПІ був би не таким, як комуністичні режими деінде у світі. Але ми цього ніколи не дізнаємось.

-

То чи відповідає індонезійська криза нашій схемі порівняння криз загальнонаціональних із кризами особистісними?

Індонезія є ілюстрацією вибіркової зміни та «спорудження огорожі» (табл. 1.2, чинник 3). В межах цієї «огорожі» опинилися значущі сфери, які вважалися дозрілими для змін. До них входили заміна цивільного уряду військовою диктатурою Сухарто, заміна цієї диктатури цивільним урядом його наступників, залучення економістів із західною освітою задля зміни економічного спаду на економічне зростання, а також відмова Сухарто від планів Сукарно щодо політичного лідерства у «третьому світі». З іншого боку, за межами «огорожі» залишалися основні риси Індонезії, що збереглися без змін після 1965 року, як-от загальнонаціональна територіальна цілісність, високий рівень релігійної толерантності, не комуністичний уряд. Ці визначальні принципи вважали засадничими цінностями, що не підлягають перегляду, як Сукарно, так і Сухарто, а також наступники Сухарто, за винятком того моменту, коли президент виявив готовність увійти в альянс з комуністами.

Деякі чинники ускладнили для Індонезії процес розв'язання цих проблем. Будучи колишньою колонією, яка тільки недавно отримала незалежність, Індонезія починала з вельми обмеженої національної ідентичності (чинник 6), на відміну від, скажімо, Фінляндії, яка ще за сто років до здобуття незалежності мала вельми широку автономію в складі Російської імперії. Як молода країна, Індонезія не мала змоги спиратися на попередній досвід успішних змін, за винятком боротьби за незалежність у 1945-1949 роках (чинник 8). Президенту Сукарно бракувало чесної й реалістичної самооцінки (чинник 7), бо він вважав себе наділеним унікальною здатністю тлумачити підсвідомі бажання індонезійського народу. Засадничими цінностями багатьох або більшості індонезійських офіцерів були такі, за які вони готові були вбивати, але не вмирати (чинник 11). Свобода дій Індонезії обмежувалася внутрішніми стримувальними чинниками — бідністю та зростанням кількості населення (чинник 12).

З іншого боку, Індонезія отримала певну вигоду в результаті подолання деяких зі своїх проблем. Будучи острівним архіпелагом, ця країна є вільною від зовнішніх обмежень — подібно до Чилі, але на відміну від Фінляндії: після виходу голландських колонізаторів Індонезії не загрожувала жодна країна (чинник 12). «Берклійська мафія» економістів спромоглася скористатися добре перевіреними в інших країнах взірцями для реформування індонезійської економіки та забезпечення економічного зростання (чинник 5). Після того як Сухарто відмовився від прокомуністичної, орієнтованої на Китай політики свого попередника і перейшов до прозахідної політики, Індонезія отримала від західних країн великі інвестиції та допомогу для перебудови своєї економіки (чинник 4).

Сухарто часто демонстрував чесну й реалістичну самооцінку в стилі Макіавеллі (чинник 7). Поступово відсовуючи убік популярного батька-засновника країни та першого президента Сукарно, Сухарто діяв обережно, прораховуючи кожен свій крок — що він міг собі дозволити, а чого не міг, — і йому зрештою вдалося усунути попередника, хоча це й потребувало певного часу. Сухарто проявив також реалізм, відмовившись від амбітної та непосильної для Індонезії зовнішньої політики Сукарно, припинивши партизанську війну проти Малайзії та полишивши спроби очолити всесвітній антиколоніальний рух.

На прикладі Індонезії можна сформулювати судження щодо ролі трьох чинників, які стосуються загальнонаціональної кризи, але не випливають із кризи особистісної. Подібно до Чилі й на відміну від Фінляндії, Індонезія пройшла через руйнацію політичного компромісу, що призвело до політичної безвиході й появи на початку 1950-х років сепаратистських рухів, унаслідок чого Сукарно довелося запровадити так звану керовану демократію, а індонезійська компартія закликала до озброєння робітників і селян, що, у свою чергу, призвело до контрзаходів з боку армії, які вилились у масові вбивства. Окрім того, на прикладі Індонезії показана можлива роль лідерів у подоланні загальнонаціональної кризи. Цими лідерами були Сукарно, який поєднував у собі справжню харизму із надмірною самовпевненістю, та Сухарто, наділений такими позитивними рисами, як терплячість, обережність та політична вправність, і таким негативними, як войовничість та жорстокість, поблажливе ставлення до корупції власної родини, брак віри у своїх земляків. І останнє. В тому, що стосується примирення після вбивств, спровокованих руйнацією політичного компромісу, Індонезія перебуває на протилежному до Фінляндії екстремумі, тоді як Чилі розташована посередині між ними: швидке примирення після громадянської війни у Фінляндії, багато відкритого обговорення і судів над злочинцями, але брак повного примирення в Чилі, і, нарешті, вкрай обмежене обговорення подій та примирення і відсутність судів у Індонезії. До чинників, відповідальних за відсутність судів у Індонезії, належить, зокрема, слабкість демократичних традицій цієї країни, той факт, що постпіночетівське гасло «Чилі — батьківщина для всіх чилійців» не знайшло значного відгуку в постсухартівській Індонезії, а найбільше те, що після масових вбивств країна ще 33 роки залишалася військовою диктатурою, а збройні сили ще й сьогодні є значно впливовішими, ніж у Чилі.

-

Можу розповісти про деякі особисті враження від вибіркових змін в Індонезії. Я працював там 17 років упродовж доби Сухарто, з 1979 по 1996 рік. Потім я повернувся до цієї країни у 2102 році (через 14 років після падіння режиму Сухарто) і відтоді буваю там регулярно. По поверненні на мене чекало багато сюрпризів.

Перший сюрприз стосувався повітряних подорожей. У 1980-х і 1990-х роках індонезійські комерційні авіалінії часто працювали несумлінно, не дбаючи про безпеку польотів. Мало того, що з мене вимагали хабарі та вичавлювали додаткову платню за багаж, мені ще й довелося летіти авіарейсом, коли великі незакріплені діжки з пальним були розміщені в пасажирському салоні, під час зльоту стюард залишався стояти, а пристібних ременів безпеки і пакетів для блювання взагалі не було (причому дехто з пасажирів блював). Під час іншого польоту на великому реактивному пасажирському лайнері до Джаяпури, столиці провінції Папуа, обидва пілоти захопилися теревенями зі стюардесою і не помітили, що наближаються до посадкової смуги на