Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Та що ти, Іванку, кажеш таке — у дім не пустимо! Хіба ці люди — свині, щоб у хліві вечеряти. Нагодуємо їх у будинку, а ночувати, добре, нехай ідуть на сінник. Тільки от хлопчика цього я в будинку залишу. Дуже він немічний на сіні спати, а нічка нині холодна.

Очевидно, ковалиха мала незламний авторитет у свого чоловіка, оскільки він і слова супротив не сказав. Жінка всміхнулася і, звертаючись до Орисі, сказала:

— Ходімо зі мною, хлопчику, я тебе гарячим молоком напою. Вечеря ще готується, а молочко тобі не зашкодить.

Тимофій напружився, Орися кинула на нього виразний погляд і мовчки пішла за господинею, а Марко, наче ненароком, поклав руку на рукоять своєї шаблі.

— Обійдеться! — квапливо промовив Тимофій. — Не маленький уже!

— Це ти, козаче, не маленький і обійдешся, а хлопчині твоєму не завадить крапелька теплого молока. Він у тебе он який маленький і зовсім змерз. Ходімо, хлопчику, ходімо, милий, — і повна всміхнена ковалиха поклала Орисі руку на плече та повела до хати.

У хаті було небагато, але дуже чисто. Підлога ретельно підметена, лави акуратно застелені постілками, у печі весело тріщав вогонь і булькала каша в горщику, поширюючи такий чарівний аромат, що в Орисі навіть живіт від голоду підвело. Дівчина озирнулася на святий кут, підійшла і, перехрестившись, уклонилася іконам.

— Сідай, хлопче, за стіл, — господиня з усмішкою спостерігала за дівчиною. — Як звуть тебе?

— Андрій, — назвавшись заздалегідь обговореним ім’ям, відповіла Орися.

Дівчина сіла, проте шапки не зняла. Від утоми вона навіть не згадала, що шапку чоловікам, коли входять у будинок, треба знімати, а перед іконами й поготів. У корчмах на це ніхто не звертав уваги й узагалі шапок не знімали, та й ікон там не вішали.

— А мене Анастасією звуть. Можеш звати мене тіткою Настею. А що ж ти шапку не знімаєш? — хитро запитала Анастасія.

Орися підняла переляканий погляд на жінку.

— А в мене болячка на голові, мені соромно знімати. Он навіть перед святою іконою посоромився, — швидко знайшлася дівчина.

— Знаю я твою болячку! — розсміялася Настя. — Така є в кожної гожої дівки на голові. А зветься вона косою!

Орися геть злякалася, але опанувала себе й почала лепетати про те, що, мовляв, господиня помиляється, що в неї і справді чи то лишай, чи то ще якась напасть на голові скочила. Але жінка поклала їй огрубілу руку на плече та запевнила:

— Та не бійся, дівчино! Не видам я вас! Адже той козак, із ким ти на коні їхала, — твій наречений, і ви з дому втекли?

Орися зрозуміла, що безглуздо таїтися перед жінкою, оскільки та, невідомо як, про все здогадалася.

— Так, — відповіла дівчина, засоромившись.

— Справді гарний! Такий гарний, що за ним не те, що з дому, на край світу можна бігти! Ладна пара з вас вийде! Ти посидь, погрійся. Шапку, гаразд, можеш не знімати. А чоловік мій тебе ні про що не спитає, тож не турбуйся, — говорила Настя, наливаючи Орисі кухоль гарячого молока. — На ось випий, тобі на користь піде. А я сходжу до льоху.

Тимофій тривожно походжав подвір’ям. Поведінка господині не давала йому спокою. Він страшенно боявся, що хтось може провідати його таємницю. Поки їм щастило — ніхто не здогадався, що Орися дівчина. Зазвичай люди на неї мало звертали уваги. Усі думали, що вона — хлопчик маленького зросту, що один із козаків узяв його до себе в служіння. А ця поселянка, вочевидь, здогадується, що це зовсім не хлопець. Тимофій не був жорстоким, але в цьому разі все ж переступив би через свою совість і не пощадив чуже життя, лишень би зберегти свою таємницю. І ось тепер, збурений суперечливими почуттями, він топтався у дворі, коли ковалиха вийшла з хати й попрямувала до льоху. Тимофій метнув погляд на коваля — той був зайнятий підковами, тоді він кинувся за жінкою.

— І чого це ти так до мого хлопця пристала, тітонько? — запитав він. — Невже своїх дітей у тебе немає, щоб із чужими няньчитися?

— А чого це ти так хвилюєшся за цього хлопчика, козаче? — жінка завзято всміхнулася. — Чи ти гадаєш, що я видам тебе з твоєю любкою? Не турбуйся, не видам я вас. Але якщо ти вкрав дівчину, то дбай про неї в дорозі як слід, а не вкладай спати в холодному хліві.

Тимофій насупився, та потім опанував себе.

— Та яка дівка? Не кажи дурниць, тітко!

— Так-таки вже й дурниці? Гадаєш, що я хлопця від дівки відрізнити не можу? — знову розсміялася добра жінка. — Мабуть, твою кралечку за чорта старого просватали, що ти вкрав її?

Тимофій зрозумів, що безглуздо таїтися — так тільки зайвого клопоту наживеш. Та й зрештою, не побіжить же ця селянка до Києва чи ще куди доповідати? Вона ж не знає, хто вони є насправді, звідки й куди їдуть.

— Гірше! За ляха, — сухо відповів Тимофій.

Ковалиха нахмурилася і скрушно похитала головою.

— Бідолаха. Правильно ти зробив, козаче, що викрав її! Та не бійся! Я вас не видам. Краще вже нехай із тобою без вінця, ніж із клятим ляхом під вінцем.

— То вже ні, тітонько! Ти про мене зле не думай. Хіба я бусурман який, щоб із нею без вінчання жити як із дружиною? Ми й утекли тільки для того, аби одружитися, — пробурчав збентежений Тимофій.

— Навіть так! — з розумінням усміхнулася ковалиха. — Дай вам Боже щастя й діток здорових!

Тимофій не міг не осміхнутися у відповідь на таке