Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

розтискаючи долоні. Дівчина не знала, як їй поводитися далі. Вона розуміла, що вкладатися спати їй доведеться з Тимофієм, але... Орисі було страшно від того, що може статися далі. Звичайно, вона розуміла, якщо втекла з молодим чоловіком, то повністю йому належить, а він має на неї тепер усі права. І все ж дівчині хотілося, щоби спочатку коханий став її вінчаним чоловіком. Утім, зажадай Тимофій від неї плотської любові тепер, Орися не посміла б йому відмовити та з хвилюванням чекала тієї години, коли треба лягати спати, — як учинить із нею Тимофій?

А той, закінчивши стелити імпровізовану постіль, із легкою усмішкою кивнув дівчині, мовляв, лягай!

Орися почервоніла й боязко, затинаючись, запитала: «А це обов’язково зараз? Або все ж... може... спочатку краще повінчатися?» І ледь не провалилася від сорому крізь землю — Тимофій зареготав, наче божевільний. Добре, що хоч Марка поблизу не було! А її милий, удосталь насміявся та обійняв розгублену дівчину за плечі.

— Сонечко моє! Яке ж ти в мене ще дитя! Я зовсім не те мав на увазі. Якщо спати вдвох, то легше зберегти тепло. Ми завжди так спимо в походах, коли холодно, — спина до спини. Звичайно, тепер ночі ще не такі холодні, але ти, моя квіточко, можеш змерзнути. Тому я і кладу тебе із собою, щоби було тепліше. Не з Марком же мені тобі постелити!

Засоромлена Орися вляглася поруч із коханим. Тимофієві було й досі смішно, він міцно притиснув дівчину до своїх грудей. «Ох, Ориська! — подумав він. — Миле, наївне дитя! Зате тільки моє!»

— Орисенько! Ти станеш моєю тоді, коли ми повінчаємося, — прошепотів він.

Дівчина потерлася чолом об його щоку і ще міцніше притиснулася до нього. Удвох було дійсно тепліше спати, але однаково Орися й надалі щоразу дуже соромилася, коли вкладалася спати поруч із Тимофієм.

Марко згодом змирився: сумнівів бути не могло — ці двоє палко кохають одне одного. І йому навіть стало соромно, що він варувався в серйозності почуттів та намірів і Тимофія, і самої Орисі. Тепер він уже не обурювався, що його друг так нахабно й відчайдушно, майже силоміць відвіз дівчину. Дивлячись на щасливу пару, Марко згадував Христину. Що тепер робить горда красуня? Чи згадує його хоч іноді? Може, вона й думати про нього забула! Або Онисько, як і Голуб, теж дібрав собі вигідного зятя, і Христина з доброї волі чи з примусу виходить або вже вийшла заміж? Марко мимоволі замислювався — а що б він зробив, якби Христину всупереч її волі видавали заміж? Він зрозумів, що в такому разі вчинив би так само, як і Тимофій, — не подумавши про наслідки, викрав би кохану дівчину й відвіз подалі.

На щастя, осінь видалася тепла та суха, інакше молодим людям довелося б несолодко в дорозі. Тому подорож минала швидко й без перешкод. Утікачі поспішали з кількох причин. Перш за все, Тимофій досі побоювався переслідування. Чи видала їх Катерина? Навіть якщо не видала, то хтось міг випадково бачити, як він поїхав з Орисею. А крім того, їм треба потрапити до початку зими до Чигирина.

Якось троє мандрівників проїжджали через невеличке село. Уже сутеніло, і після теплого, сонячного дня на вечір подув холодний осінній вітер, зриваючи пожовкле листя. Нікого з поселян на вулиці не було — усі поховалися у своїх хатках, сиділи біля теплих вогнищ і, запалюючи скіпочки, готувалися вечеряти. Лише біля однієї хати стояв бідно вдягнений селянин, з цікавістю витріщаючись на подорожувальників. Марко під’їхав до чолов’яги.

— Здоров, чоловіче!

— Добрий вечір, пане! — селянин ще більше сповнився цікавості — куди ж їдуть ці двоє головорізів у супроводі худого недомірка?

— А чи не підкажеш, чоловіче, хто з твоїх односельців пустить нас на нічліг?

— Я пустив би вас, але боюся, що такі пани будуть незадоволені моєю гостинністю: бідно я живу. Ви ж не звикли чорний хліб жувати. А ось коваль, що живе на самій околиці, майже в лісі, вас, можливо, і пустить. Щоправда, не задарма. Жадібна він людина! А дозволь спитати, куди такі ясновельможні шляхтичі прямують? — улесливо запитав селянин.

— А воно тобі треба, чоловіче? Менше знаєш — міцніше спатимеш! — зі сміхом відповів Марко і, підстьобнувши коня, поскакав у кінець села.

Будиночок коваля був збудований із дерева і здавався новим та куди багатшим, ніж у інших поселян. Поруч на широкому обійсті була кузня. Уже сутеніло, проте коваль досі тинявся подвір’ям і щось робив у кузні. Побачивши двох вершників, він спохмурнів і вичікувально роздивлявся їх. Бог його знає, що воно за люди й чого від них чекати!

Привітавшись, хлопці попросилися на нічліг. Коваль ще раз уважно оглянув усіх трьох і запитав:

— А хто ви такі й куди прямуєте в таку пізню годину?

— Ми веземо цього хлопчину з Черкас до його дядька, у Львів. Мамка його померла, упокой, Господи, її душу, а з рідні зостався лише дядько. Ось і веземо сироту до єдиного родича, який не залишить бідолаху напризволяще, — без запинки відповів Тимофій те, що вони завжди говорили, коли їх запитували про мету подорожі. Він не багато і збрехав — адже мати Орисі дійсно померла, а за батька зазвичай ніхто й не питав.

— Пощастило хлопчині, — гмикнув коваль. — Такими, як він, мало хто опікується: такий родич — однаково, що дірява торба.

— То що, пустиш на ніч? Адже ми не задарма просимося? — нетерпляче перепитав Марко. — заразом і підкови нашим коням перевіриш.

— Гаразд, тільки в хату не пущу — ідіть до хліва. Їжу вам туди моя дружина принесе. Веди сюди своїх коней. Подивлюся, що там у вас із підковами.

Тимофій зліз і зняв із коня Орисю. Повернувшись, він зустрівся поглядом із дружиною коваля, яка стояла на порозі свого будинку та уважно їх роздивлялась. Це була повна, гарно вдягнена для селянки жінка з добрими виразними очима, які тільки й прикрашали її позбавлене