Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Дивна вона баба — не інакше відьма! — трохи згодом шепнув він Маркові. — Он як чоловіком своїм вертить! І зразу здогадалася, що Орися — дівчина і що ми втекли з нею.

— Поїдемо звідси! Мало, що в них на думці.

— Уже пізно, куди нам їхати проти ночі? Та й вона однаково вже все знає. Заночуємо тут, а далі, що буде.

І молоді люди залишилися ночувати.

Коваль дійсно не поставив зайвих запитань — якщо дружина так вирішила, то нічого й хвилюватися, бо вона краще знає! Нагодувавши гостей і чоловіка вечерею, Настя відправила їх ночувати у хліві. І знову чоловік не заперечив їй ані словом і покірно покинув власну хату. Залишившись із господинею, Орися, яка ніяковіла від того, що жінка знає про них із Тимофієм правду, запитала:

— Тітко Насте, а чи не сердитиметься твій чоловік, що ти його так безцеремонно з дому виставила?

— Ні, — похитала головою Анастасія.

— Недобре якось вийшло, господарю незручностей завдали, — зніяковіло сказала Орися.

— Та не убуде з нього!

— Тітко Насте, а як ти здогадалася, що я дівчина?

— Та твій любкó так ніжно тебе з коня знімав, а очі його так сяяли, що відразу все зрозуміло стало, — усміхнулася ковалиха. — Адже так лише з коханими поводяться. Та й потім, ти ж шапку не зняла, коли до хати увійшла. А як же так вийшло, що ти зважилася з молодим хлопцем із дому втекти? Не страшно тобі? Невже твої батьки навідріз відмовилися тебе за такого пригожого козака заміж видати?

— Ні, не страшно мені було тікати, — похитала головою Орися. — Страшніше залишитися вдома. Батько прагнув видати мене заміж за багатого католика, а мого Тимофія й бачити не хотів. Адже він православний.

— Ти, видно, знатного роду й унію прийняла або католичка, якщо тебе за католика просватали? — запитала Настя, нахмурившись.

Орися трохи подумала, а потім, зваживши все, заговорила:

— Ні, я православна. Батько наполягав, щоб унію прийняла, але я не можу відступитися від віри моїх предків. Мій батько — звичайний міщанин, а ось Тимофій — шляхтич. Але, незважаючи на це, батько однаково його зненавидів, тому й не залишилося в нас із ним іншого вибору.

— А якщо вас упіймають? — запитала ковалиха.

— Ох, дасть Бог, не спіймають. Мій батько навіть не знав, що я кохаю Тимофія, тож є надія, що він не подумає на мого нареченого.

— Але ж для твого батька твоє безслідне зникнення стало страшенним горем, — трохи вкрадливо сказала жінка.

Орися зітхнула. У дорозі вона часто замислювалася про те, як страждає її батько, тому що не знає, де вона й що з нею трапилось. А ще дівчина усвідомлювала, що в очах людей вона і її милий учинили ганебно. Проте кохання до Тимофія пересилювало і совість, і сором, і всі інші почуття.

— Ми все розповімо моєму батькові тоді, коли повінчаємося, — сказала Орися. — Тоді він уже нічого не зможе вдіяти і змириться з цим.

— Дивно вчиняє доля, — задумливо промовила Настя. — Батьків потрібно слухатися, але у твоєму випадку краще не послухатися, ніж душу свою губити та ще й життя своє з нелюбом прожити! А я ось теж знатного роду, — несподівано сказала жінка.

Орися з подивом подивилася на Анастасію — як жінка благородного походження могла вийти заміж за простого коваля й жити як звичайна селянка? Анастасія зрозуміла її здивований погляд по-своєму та гірко посміхнулася.

— Ти, мабуть, засуджуєш мене, що я з простим ковалем живу?

— Бог із тобою, тітонько! Та як я можу? Мені це й на думку не спало! Просто дивно таке чути. Ти теж утекла зі своїм чоловіком, коли ви молоді були?

— Ні, не втекли. Хоча знай я, що все так складеться, — відразу б з Іванком із дому пішла. Батько мій був дрібним шляхтичем, православним, — зітхнувши, почала Настя свою розповідь. — На маєток його не раз сусіди, католики, зазіхали, усе відібрати намагалися. Навіть до мене сваталися, але батько нізащо не хотів видавати мене за католика. А потім він раптово помер, Царство йому Небесне. Усе своє майно залишив мені, і це стало моїм вироком. Як поховала я його, то й не було мені життя відтоді: усі почали лізти з опікунством, а то й у чоловіки нахабно набиватися. Особливо старався в цьому мій сусід, чиї землі були поруч із моїми — йому якраз зручно було на мені одружитися. Він мені спокою не давав, поки я не вигнала його. Ось тоді він так розлютився на мене, що вирішив помститися. Приїхав якось уночі, розграбував мій будинок, а мене його челядь... — Анастасія замовкла й відвернулась, а Орися жахнулася: до неї дійшло, що сталося з нещасною жінкою під час нападу на її будинок. — Відтоді я не можу мати дітей, — завершила жінка.

— Але як так можна? Ти ж знатного роду! Як можна так чинити з рівним собі? А хіба ти не скаржилася? Хіба не було кому тебе захистити?

— А хто захищатиме або допомагатиме православній без зв’язків, без рідні? Ніхто. Наді мною тільки посміялися б у суді. Та й після всього цього я ледь вижила. Мене побили до півсмерті й кинули помирати. Іванко врятував — підібрав, лікував, доглядав, і, коли я оговталася після побоїв, ми пішли з тих місць назавжди. Він був не хлопом, а вільною людиною і служив у мого батька ковалем. Раніше я ніколи на нього й уваги не звертала: яке мені, панночці, діло до якогось коваля?! А от він закохався, але не смів і очей на мене підняти. Уже багато років ми живемо разом, і для нього я однаково залишилася панночкою, хоча він і чоловіком мені став. Хай би що