Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Внутрішньому рецензентові навіть не довелося писати про відчутне в багатьох віршах неприйняття молодим автором багатьох сторін соціалістичної дійсности. Хоча — міг би, і це було б правдою.

Внутрішній рецензент не приховує роздратування книжкою: «коли уважно вчитуєшся в нарочито ускладнені поезії В. Стуса, то помічаєш, що мисль у них куца, думки — на гріш»[385]. Бо чим іншим поясниш це бездоказове твердження людини «системи»? Формальні недовершеності, ще відчутні у Стусових віршах цього часу, дозволяють М. Нагнибіді називати внутрішню органіку автора безмежною сваволею, що рушить та руйнує усталений порядок речей. І це справді — гріх, великий гріх перед системою та людьми, яким ця система забезпечує благополуччя в обмін на вірну службу.

Тим часом саме ця органіка вільної людини, якій для утвердження себе не треба дертися на котурни, а варто лише пильно вдивлятися в себе, аби не збитися на манівці короткочасних успіхів, стала чи не найбільшим успіхом «Круговерті».

«Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна — завжди апріорі вільна, незважаючи на обставини, всупереч їм… [Поет] вже з юности свідомо будував у собі такий бастіон власного «я». Це дало йому змогу лишитися Людиною і Поетом… З цим пов'язане незмінне в різних життєвих ситуаціях підкреслення вірности своїй долі, небажання «сховатися від долі», проголошення примату Долі над Розумом»[386].

Все це було властиво ще раннім — доармійським — Стусовим творам, коли мова йшла не про досягнення, а лише про передчуття майбутнього («Минулі мрії видяться майбутнім»).

Поступово ці передчуття починають ускладнюватися філософськими напластуваннями, може навіть дещо надмірними нагромадженнями образів та понять:

Небо. Кручі. Провалля. Вода.

Сонце. Чайки. Високі хвилі

поглинає загусла даль.

Ми — рибалки спочилі[387].

У контексті Стусової творчости межі 1950—1960-х ці рядки дозволяють говорити про свідомий пошук синтезу традиційного, модерністичного і постмодерністичного начал[388], який особливо важко давався поетові. А що означав такий творчий метод, як не зраду ідеалів реалізму та соціалістичного реалізму? І мав певну рацію рецензент, стверджуючи, що книга з таким філософським підґрунтям зазіхає на «священну корову» — соціалістичний реалізм як творчий метод радянських митців. Права так починати не мав жоден із початківців.

Проте «трагедія» Тичини, який розміняв талант на право «жити», дихати повітрям нехай і умовної, але таки свободи, уже тоді стояла перед Василевими очима, і тому, навіть усвідомлюючи необхідність компромісів, Стус намагається відшукати власну стежечку між тим, що вимагають ідеологи від літератури, і природою власного таланту. Остання не вкладалася до прокрустового ложа вульґарно-поверхового реалізму, бо перетворювала в текст найяскравіші враження, що виявлялися через образність, а не описовість, фіксували переживання миті, а не займалися її, миті, описом.

І, може, на цей «гріх» ще можна було б закрити очі, аби не відверте небажання молодого автора поступатися й прилаштовуватися до обов'язкових вимог, не надто підкреслена гордість, яка особливо прикрила старше покоління українських літератів, часто вимушених іти на компроміси з совістю заради збереження життя. І що меншим талантом володів автор, то більш відданим було його служіння. Вірші ж Василя Стуса та його дружба зі вже гнаними шістдесятниками ставала ніби додатковим докором усім тим, хто давно став на шлях радянського письменства. І ця моральна вищість молодого поета дратувала його критиків, може, більше за будь-що інше.

Відтак гріх суб'єктивізму, гріх сприйняття світу не в якості об'єктивної реальности, а в якості об'єкта для метафізичного розвитку ліричного героя спричинив злі й надміру нетерпимі висловлювання М. Нагнибіди.

Проте Василь Стус, схоже, уже в цей час визначив, що трансформація зовнішніх вражень у горнилі власного сприйняття — це його, Стусів шлях, що найбільше відповідає природі його таланту, відкриває необмежені можливості для подальшого зростання. І це усвідомлення допомогло коли й не безболісно пережити погромну рецензію, то принаймні знайти в собі мужність відкинути спокусу стати на проторену сотнями попередників дорогу.

Уже в першій книжці поет абсолютизує особистісне почування ліричного героя, внутрішнє «я» стає єдиною цінністю в системі тотального вихолощення індивідуального.

І це зболене «я» настільки виразне та потужне, що навіть у любовній та пейзажній ліриці виразно вчувається публіцистичний струмінь, через який болі та рани світу стають частиною внутрішнього світу героя, нагально закликаючи його до відповідальности за світ зовнішній, який уже став частиною авторського єства: «Далекий, дивний сон… Неначе сон — трава… // Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням. // Вже степ пожовк. За голубим шептанням // Ти не вловив його затаєні слова…»; «Життя симфонія, „Симфонія весни“ // і сатанинський — зойками — Маневич… // Єврей — по горло. І по горло — невір, // по горло — маячний і мудрий сніг»[389].

Дещо складніша за декларовану схему побудова розділу «Біль — білий день». Тут паростки перед-досвіду набувають історичного вкорінення, і весь світ — від інтиму до суспільного життя — прозначений цими образками історії.

Відкривається розділ віршем «1875 рік» (у «Зимових деревах» назву було знято; за першим рядком — «Сто років, як сконала січ…»). Домінантою — особиста відповідальність за творення історії сьогоднішньої і навіть давноминулої, бо трагедія народу й роду стає частинкою внутрішнього світу ліричного героя, який ніби перебирає на себе відповідальність за все, що сталося. За таких максимальних ставок не може бути й мови про якусь обережність чи озирання на цензуру. Бо неспокутувана невідповідність предків високим вимогам історії, призводить не лише трагедії народу — «Звіром вити, горілку пити…», «В колгоспі», — але й привносить іржу цинізму до сфери почуття та кохання, напевно, найвищу в Стусовій ієрархії цього періоду:

Накрапив нам дорогу пізній глід,

земля осіння під ногами стогне,

         і сонце огненне

лиша на вітті червіньковий слід.

Хай вечір жовтня жовтий і зелений,

та багряніє вечорова даль.

         Чиюсь печаль

пронесли на крилі у тренах

         останні журавлі.

А ми з тобою палимо багаття,

набравши хмизу. І при цім вогні

виводить тушшю силуети ніч

скорботна і розірвана на шмаття.

І видалося на єдину мить,

що ніч горить, і ми горим, і небо,

розпечене, вже рятувати треба,

бо спалахне й одразу догорить.

Що ніч, мов магма проплива розплавлена,

що й ти, схилившись на моє плече,

шукаєш інших і чужих ночей

і з них у сні, мов риба, виринаєш,

чужа і рідна. Загаса вогонь.

І я