Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

29 лютого 1964 року поет знову черкнув кілька слів у «Щоденнику», який вів украй нерегулярно (можуть перевірити!): «18 лютого — вечір Лесин у Музеї. Виступали Воронько, Забашта, Ткаченко, Кирейко, дружина Вишні, Коротич, Антоненко-Давидович, Костенко. Останнім — овацію. Антоненко-Давидович — про служіння Україні (слова Франка), інше — 3 вірші — про мову — шовінізм — була ще Україна-Малоросія, а ти вже українкою була.

Про поезію: цар і цариця: слово втрачає святість, передане через євнухів; „ми всі на барикадах“ — солдати, вороги і санітари.

Вчора — у Антоненка-Давидовича. Розповів чимало цікавого про 3 [три різні обличчя] Довженка (Довженко на Арсеналі з червоним шликом; Довженко — пристосованець, пихато-геніальний; Довженко — задумливий).

Довженко і Берія (звездочка, своё, звездочка). Стаття промову — для Дитвидаву його (усмішка, посмішка). Скаба і т. ін.»[377]

У цей час Василь нагадував губку[378], яка жадібно вбирає в себе нову інформацію, якої так бракувало в Донецьку. Леонід Селезненко пригадує, що вже тоді Василь був добре обізнаний із творчістю Марселя Пруста, Джойса, Селінджера, що було великою рідкістю. Із української поезії виокремлював М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча, із класики перечитував Т. Шевченка, молодого П. Тичину, «Лесю Українку якоюсь мірою», із російської — Б. Пастернака та М. Цвєтаєву.

У середині 1964 року поет здає до видавництва «Молодь» збірку «Круговерть» на 137 сторінках машинопису.

Збірка складалася з трьох розділів — «Рожеве півколо», «Біль — Білий день» та «Круговерть»[379]. У 1964-му збірка навіть здавалася Стусові певним досягненням. На жаль, повністю реконструювати її текст неможливо, бо після того, як 1965-го року було розсипано її набір, поет не зберіг рукопис. Готуючи до друку збірку «Зимові дерева», він просто вийняв машинописи кількох десятків віршів і приєднав їх до нової книжки.

Попри це, на підставі негативної рецензії на збірку Миколи Нагнибіди та проведеного упорядниками «Творів» Василя Стуса текстологічного дослідження збірку «Круговерть»[380] вдалося відновити бодай частково.

Вірші кожного розділу були написані в певний період і будувалися приблизно за однаковим планом: «Рожеве півколо» — вірші, написані ще до війська, «Біль — Білий день» — армія, «Круговерть» — вірші, написані після 1961 року. Схематично план кожного розділу був наступним: «1. Війна — солдати. 2. Праця. 3. Чуття. 4. Край. 5. Пейзажі»[381]. Щоправда, віршів громадянського, патосного звучання ні в реконструйованій збірці, ані в архіві поета відшукати не вдалося. Можна припустити, що до вибудуваних у такий раціональний спосіб розділів ці вірші або мусили бути з часом додані, але так ніколи й не були написані, або ж були безжально викинуті автором не лише з книжки, а й із домашнього архіву відразу по тому, як видавництво повернуло рукопис.

Останній розділ «Круговерті» став основою «Зимових дерев», тому про композицію цього розділу щось говорити взагалі неможливо.

Своєрідним заспівом кожного розділу був вступний вірш — емоційно-раціональне осмислення місця людини в просторі, у світі, у сьогоденні, що проектувалося на вічність. У ньому ніби фіксувалося світобачення Василя Стуса в кожний із періодів його зростання. Подекуди голос поета ще фальшує патетикою («ГОМОНИ! ГОМОНИ!..»), проте вона приглушується парадоксальними висновками з очевидних, здавалося б, спостережень, оніжнюється лагідними барвами пейзажів («Нашорошений пролісок…», «Ловить кожне вікно по сонечку…», «Накрапив нам дорогу пізній глід…»), наближує солодкаву ліричність до реалій жорсткого XX ст. («В понеділок зустрівся з дівчиною…»). Публіцистичність у Стуса часто заміщується метафізикою:

Коли ти вірити в добро навик,

То віруй в землю. Віруй в смерть і крики

Тривожні породіль. Нема одвіку

Легкої віри і легких утіх.

<…>

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

І здобрити. Так, як беруть солдати

Гвинтівки в руки — край свій боронить.

Бери у праці втому і печаль,

Глибій у радості, глибій в стражданні,

Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

Загартувавши серце, ніби сталь.

В роботі научайся, як народ.

До скону свято вірити в добро[382].

Це, так би мовити, «обов'язковий», програмовий вірш, у якому поет, який хоче, аби його книжка була видана, мусив показати позитивні перетворення або здобутки країни Рад. Ввести до канви вірша оптимізм і засвідчити вірність комуністичним ідеалам.

Як бачимо, це не надто вдається поетові. Замість оспівування звершень він веде мову про самобудування людини, прикладом для чого може бути й тяжкий труд людей праці.

Нічого дивуватися, що, коли надійшов час «зарубати» запущену вже до друку збірку, «досвідченому» внутрішньому рецензентові було не так складно це обґрунтувати.

«Молодий поет Василь Стус, судячи по окремим віршах, строфах, а то — і рядках — людина талановита, — розпочинає Нагнибіда свою рецензію. — …Можна… навести чимало вдалих поезій, гарних строф з поезій Василя Стуса. Але не вони, на жаль, визначають форму, зміст, дух усієї книги…

Перечитуєш… і дивуєшся з того, як молода людина, сучасник наших буремних, героїчних, а часом і драматичних подій, зуміла відмежуватися від них, заховатися від них у світ своїх дрібних переживань і невиразних прагнень.

Нова, найголовніша риса нашого суспільства — почуття колективізму, почуття спільності боротьби та інтересів, наче і невідомі автору…

Світ сповнений подіями історичного значення, працею мільйонів людей соціалістичного табору, які зусиллями своїми перетворюють світ, людину, дивують своїми відкриттями, подвигами все людство… Життя сповнене чудодійними проявами людського героїзму в ім'я великої мети.

Але все це (в більшості поезій рукопису) — поза увагою В. Стуса. Його цікавить дріб'язок, далекий від життя. Його ліричне «я» захоплене дрібними переживаннями, умовною філософічністю, яка нічого спільного не має з справжньою філософією, яка вторгається в життя, в переживання людей, в їхні долі. Чи не тому в книзі зустрічаємо мало сюжетних поезій, а в ліриці переважає байдуже «міркувальництво», яким поет абстрагується від живого життя, його героїв.

Хай не ображається Василь Стус за цю правду, бо саме в ній, на мою думку, найголовніший недолік рукопису»[383].

Втім, не всі звинувачення Нагнибіди безпідставні. Зокрема, коли рецензент твердить, що поет прагне «навмисно ускладнити вірш, вивернути слово не по-людському»[384], то під цією думкою могли б підписатися, коли б мова не йшла про «зарубування» книжки, й чимало Василевих друзів.

Не такої поезії хотілося їм. Публіцистичність Холодного — ось що відповідало духові й настроям часу, а метафоричність Воробйова чи ускладнена філософічність Стуса були ніби з іншої планети. Підтвердженням цього є те ж таки обговорення в Спілці письменників, яке Василь довго з