Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Вибір із двох вітрів

Генштаб японської імператорської армії мав план нападу на СРСР із поетичною назвою «Північний вітер, дощ». Але був і план «Південний вітер, дощ», націлений на колонії Великобританії, Франції, Нідерландів і США в Південно-Східній Азії. Якому «вітру» надати перевагу? У Токіо не поспішали з рішенням — хотіли спочатку побачити, як підуть у вермахту справи в Росії.

А бліцкриг не вдався, і японці вибрали «Південний вітер». Радянський розвідник Ріхард Зорге сповістив про це своє керівництво, і для захисту Москви було відправлено 12 далекосхідних дивізій. Ріббентроп визнав у мемуарах, що саме вони вирішили результат битви за російську столицю.

В японських верхах, серед політиків і воєначальників, не було повної одностайності: хтось обстоював «Південний вітер», хтось — навпаки. Шальки терезів коливалися. Вважається, що «південна» переважила завдяки Халхін-Голу, де японці отримали пам’ятний урок. Але вагомою гирею на цій шальці стала й їхня образа на Німеччину.

«Південний вітер» розбушувався

24 липня 1941 року японські війська ввійшли до французького Індокитаю (нині це держави В’єтнам, Камбоджа, Таїланд і Лаос). Підконтрольний Гітлеру уряд Франції (точніше, її південної частини, бо північну окупувала Німеччина) дав на це формальну згоду. Хоча японці все одно б увійшли — це був перший порив «Південного вітру».

Сполучені Штати Америки, які мали великі інтереси в цьому регіоні, вимагали від Токіо припинити агресію і заразом вивести війська з Маньчжурії. «Самураї» гордо відмовились. Тоді Вашингтон наклав ембарго на поставку до Японії сталі та нафти. Без них вона не могла довго воювати: маньчжурських і власних ресурсів не вистачало. Було два виходи: підтримати Гітлера у війні проти СРСР або захопити нафтопромисли Малайського архіпелагу, який належав Нідерландам (нині на ньому знаходяться, зокрема, держави Індонезія і Філіппіни). У Вашингтоні вважали, що японці не зважаться на другий варіант. Зломлена Гітлером Голландія, вона ж Нідерланди, нічого вже не важила, але малайську нафту, потрібну й Америці, міг надійно захистити її флот. А перший варіант — напад на Росію — цілком влаштовував багатьох вашингтонських політиків. Вони так у нього повірили, що не надали значення сигналам про підготовку нападу на Пьорл-Харбор.

7 грудня 1941 року ця головна база Тихоокеанського флоту США на Гавайях була розгромлена японцями з повітря і з моря. Японія вступила у світову війну.

Фюрер прозрів

«Ми дізналися про це по радіо, — згадував Ріббентроп. — З дипломатичних причин нам довелося висловити свою радість, але це відчуття не було щирим»... Ще б пак! Адже тепер і Німеччина втягувалась у війну з Америкою, яка досі дотримувалася формального нейтралітету.

Гітлер нарешті зрозумів, що поводився дуже нерозважливо стосовно далекосхідного союзника. І після чотириденних вагань зробив чергову помилку: оголосив війну США. Ріббентроп намагався його втримати:

— Ми зобов’язані виступити на боці Японії тільки в разі, якщо вона зазнає нападу, але вона сама напала!

Фюрер не слухав:

— Ми маємо це зробити, інакше Японія ніколи нам цього не пробачить!

А вона і так не пробачила. Після поразки під Москвою Берлін став наполегливо просити японців про допомогу: «Давайте потиснемо руки один одному на Уралі!». Після розгрому в Сталінграді він уже майже благав їх відкрити другий фронт. Відповідь незмінно була уникливою: так, готуємось, але наразі в нас замало сил! Якби Гітлер не знав, що в Японії нема євреїв, він, напевно, вважав би це їхніми підступами...

Процитую стенограму наради у ставці фюрера від 5 квітня 1943 року (її наводить у своїх спогадах генерал Вальтер Варлімонт):

Гітлер: Ви не повинні вірити тому, що кажуть японці. Я не вірю жодному їхньому слову. Вони багато брешуть... Це абсурд, що вони не можуть набрати більше тридцяти піхотних дивізій. Населення Японії більше нашого. Вона може сформувати 120 дивізій. В усякому разі, ми не знаємо, скільки вона має їх насправді... Є в них сучасні танки чи ні?

Один з помічників: Про свої танки вони розповіли нам так само мало, як і про свою авіацію.

Гітлер: Вони нічого не розповіли нам про свої кораблі й раптом опинилися там з найбільшими бойовими кораблями у світі. Вони нічого не розповіли про авіаносці, і от у них казна-звідки найбільша кількість авіаносців. Вони жодним словом не обмовилися, кажу вам, жодним словом! Якщо у них є якісь плани, ми ніколи про них не почуємо, а якщо вони скажуть нам, що планують операцію на півночі, я скоріше дійду висновку, що вони затівають щось на півдні.

Гітлер надто пізно зрозумів те, що добре знав червоноармієць Сухов із фільму «Біле сонце пустелі»: Схід — діло тонке!..

Відбій газової тривоги

Чому Німеччина і СРСР не застосували хімічну зброю

Якби Гітлер мав атомну бомбу, він застосував би її без наймейших вагань. У цьому був переконаний навіть рейхсміністр озброєнь Альберт Шпеєр. Але чому фюрер так і не використав хімічну зброю? І чому Сталін не віддав такого наказу, коли доля Москви трималася на волоску? Дехто називає цю загадку чорною дірою в історії Другої світової війни.

Дивна хмара

Розпочнімо, однак, з Першої світової. Вона мала здебільшого позиційний характер, противники довго товклися на місці — недарма Ремарк назвав свій знаменитий роман «На Західному фронті без змін». На ділянці поблизу бельгійського міста Іпр, де стикувалися позиції британців і французів, боїв не було вже п’ять місяців. А день 22 квітня 1915 року взагалі був тихий, німці майже не стріляли. Напевне теж, подібно до союзників, засмагали на весняному сонечку. Було тепло, дув несильний східний вітер — одне слово, гарна погода.

Раптом з боку німецьких траншей донеслося дивне голосне шипіння. Відтак над самою землею виникла і, швидко збільшуючись, попливла на захід жовтувато-зелена хмара. Дивитися на неї було цікаво. Аж раптом у ніс ударив різкий запах хлору. Перелякані люди втікали від хмари, але було запізно — отруйний газ випалював легені. Загинули близько п’яти тисяч осіб, понад десять тисяч стали інвалідами.

Ділянка фронту завширшки три з половиною кілометра залишилася без захисту. Крізь цей пролом ринули німці в масках із спеціальним просоченням. Їх було порівняно небагато — лише один батальйон, 500 осіб. Стратегічний ефект виявився нульовим, на відміну від