Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Сонце мляво виповзало над горизонтом, кидаючи холодне, тьмяне світло на Пустоту. Пісок скрипів під чоботами, вітер гнав його хвилями, чіпляючись за ноги й осідаючи на куртках. Легкий туман укутував зруйновані будівлі й скелети старих машин, надаючи всьому вигляду похмурого кладовища. Герман і Максим йшли мовчки, кожен у своїх.

Обривки минулого — вицвілі вивіски, шматки бетону, клапті старих афіш — пролітали повз, ніби насміхаючись над тим, що тут колись бурлило життя. Тепер ці землі жили за іншими законами: сила, виживання, тиша, що ховала загрозу. Вітер гудів у вухах, піднімаючи пил, який кусав очі й осідав на зброї — дробовику Максима й автоматі Германа.

Максим крокував упевнено, очі вихоплювали кожен темний кут, як тоді, коли тягнув пацана з-під Виродків у метро. Герман тримався позаду, прикриваючи — їхні рухи були злагодженими, відточені боями, де один без другого не виживав. Зброя висіла на ременях, але руки лежали поруч — могли зірвати її вмить, як на Палаці, коли довелося відбиватись від невідомих бійців

Вони перетинали зарослі дороги, усипані піском і уламками — колись, мабуть, торгові вулиці чи квартали. Тепер тут панувала пустка, де шурхіт вітру міг бути кроками мародерів чи скрипінням мутанта в тіні. Кожен тріск гілки, кожен шепіт піску змушував озиратись. Пустота не прощала неуважності.

Максим сповільнив крок, кинувши Герману погляд через плече.

— До кого першими? — буркнув він, голос хрипкий від пилу.

Герман йшов рівно, без метушні, його зосередженість видавала стратега.

— До Тіней, — відповів він після паузи, тон твердий. — З ними легше домовитись, якщо знати, що дати. Цінують інформацію й вигоду. Та й бачили ми їх частіше.

Максим кивнув, його цинізм поступився логіці.

— А Демони? — кинув він, піднявши брову.

Герман хмикнув, його очі блиснули іронією.

— Демони — інша гра, — відрізав він. — З ними тільки їхніми правилами. Спершу Тіні, наберемо козирів — тоді до них.

— Думаєш, Тіні щось дадуть проти Демонів? — сарказм Максима прорвався крізь сумнів.

— Не проти, а для, — уточнив Герман, усміхнувшись кутиком губ. — Вони щурі, винюхають що завгодно. Може, в них є ключ до Демонів. А там імпровізуй, як із Громилою в барі.

Максим пирхнув, згадавши, як "переконав" Громилу прикладом дробовика. Пустота залишалась холодною й ворожою, але в плані Германа була нитка — маршрут, мета.

Він глянув на напарника, нахмурившись.

— А бандитів викреслити реально? — буркнув він. — Мародери, виродки — один чорт.

Герман усміхнувся, але без веселощів, його погляд ковзнув по руїнах.

— Теоретично — так, — відповів він сухо. — А практично — ні. Залишимо їх, і вони влаштують бардак у тилу, поки ми з тими бійцями чи мутантами розбиратимемось.

— Ну так, Пустота їх тільки жерти й битися навчила, — кинув Максим, похитавши головою.

— Отож, — кивнув Герман. — Треба їх хоч на час до справи притиснути. Або довести, що смикатись проти нас — квиток в один кінець.

— Об’єднати мародерів? — сарказм гудів у голосі Максима. — Як Виродків у метро до миру примусити.

Герман знизив плечима, його погляд став гострим.

— Коли загроза ламає все, навіть ідіоти домовляються, — відрізав він. — Питання, чи встигнуть, поки не пізно. Як Діма на Палаці — думав, сам вибереться, а довелося тягти.

Максим замовк, його погляд уп’явся в далечінь. Пустота розкинулась перед ними — безкрая, холодна, хаос без краю, де вони шукали хоч крихту порядку. Він стиснув ремінь дробовика, буркнув:

— Сподіваюсь, ти правий. Бо до мутантів ще ці озброєні дурні додадуться.

Вони йшли центральною вулицею — колись жвавою магістраллю до табору Більшовиків, тепер пусткою, де вітер ганяв пил і дрібне сміття. Клапті старих афіш гойдались у повітрі, іржаві автомобілі тулились до узбіч, покосились вивіски скрипели на вітрі, ніби кістки. Під ногами хрустіло скло й уламки асфальту. Кожна будівля, кожна підворітня могла ховати мародера чи мутанта — очі й вуха працювали на межі.

Попереду вимальовувався покинутий цирк — кругла арена з вицвілим куполом, напівзруйнована. Сонце ледве пробивалось крізь хмари, кидаючи сіре світло, ідеальне для засідки. Місто чекало, щоб їх випробувати.

— Дійти не складно, — почав Максим, оглядаючи руїни. — Але по дорозі ці два клани нас можуть перехопити. І не факт, що дадуть слово сказати.

Герман кивнув, підняв комір куртки від пронизливого вітру.

— Мародери й бандити спершу стріляють, — кинув він, глянувши на Максима. — Що робитимем, якщо нарвемось?

— Тікати на лівий берег, — хмикнув Максим, його цинізм спалахнув. — Хоча й там їх до розмови не примусиш.

— Переговори для них — розкіш, — додав Герман сухо. — Кулі ближчі.

Обидва знали: уникнути бою — удача, домовитись із цими — божевілля. Пустота не віддавала нічого легко. Вони йшли тихо, як хижаки на полюванні, видивляючись розбиті фасади й темні вікна. Десь попереду пролунали постріли — глухі, ніби ехо далекої бійки.

— Не близько, — шепнув Герман, не сповільнюючи ходу. — Але вуха тримай гостро. Тут ехо бреше.