Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Магія — це не дар і не прокляття.

Це випробування, яке розкриває

справжню природу тих, хто сміє її торкнутися.

Червона горлиця — птах надзвичайної краси, з яскравим оперенням насиченого багряного кольору, який переливається золотавими відтінками на сонці. Її очі глибокі й чорні, і здається, що вони можуть бачити крізь стіни. На грудях у неї невелика біла пляма у формі півмісяця, що надає їй ще більшої чарівності.

Горлиця як завжди, прилетіла в понеділок на світанку. Її крила видавали легкий шелест, який міг розбудити навіть найміцнішого соню, і її силует на тлі світанкового неба нагадував промінь сонця, що зійшов раніше за свій час.

Прилетівши до будинку, птах сів на підвіконня біля кухні й почав стукати дзьобом у шибку. Її ритмічний стукіт чіткий і вимогливий, ніби вона казала: “Гей, я принесла ваші новини, не змушуйте мене чекати!”

Кассандра не було, а Нола не звертала увагу на посторонні звуки. Горлиця трохи нахилила голову, вивчаючи обстановку, і знову спробувала постукати, цього разу голосніше. Її терпіння було не безмежне: через кілька хвилин вона злетіла, зробила коло над будинком і акуратно кинула газету прямо на веранду.

Горлиця завжди була точна: газета завжди приземлялася на одне й те саме місце, ніби невидима сила направляла її політ. Після цього птаха гордо махнула крилами і зникла в небі, залишаючи після себе легке відчуття магії та порядку.

Ця рутина вже давно стала частиною мого життя, і навіть я, не могла не захоплюватися тим, як пунктуально й елегантно горлиця виконувала свою місію.

Зваривши собі каву, я взяла чашку й вийшла з кухні. Нола ще раз нагадала, що незабаром буде сніданок. Я піднялася по гвинтових сходах, які вели на другий поверх. Кожен крок лунав легким скрипом під моїми ногами, але це не було тривожним звуком. Навпаки, здавалося, що дім живий і відгукується на мою присутність. Сходи були широкими, із темного дерева, а перила прикрашені різьбленням у формі лози, що обвивала дрібні квіти. Мені завжди здавалося, що вони виглядають занадто реалістично, ніби їх зірвали кілька хвилин тому.

На другому поверсі мене зустрів довгий коридор. Він був освітлений теплим світлом старовинних світильників, прикріплених до стін. Кожен із них був виконаний у вигляді розкритого квіткового бутона, а світло в них мерехтіло, мов полум’я свічки.

Під ногами простягався килим із вишуканим орнаментом у золотисто-зелених тонах. Його візерунок нагадував таємничі руни, які неможливо було розпізнати, але від них відчувалася якась глибока магія.

Стіни коридору були прикрашені картинами. Я зупинилася біля однієї з них — на полотні було зображено нічний ліс, освітлений блідим сяйвом місяця. Але, якщо дивитися довго, здавалося, що картина рухається: листя дерев шелестить від вітру, а місячне світло танцює між гілками. Інші картини зображували дивовижні сцени — чаклуна за столом із зіллям, що парує, загадкову долину, залиту золотим сяйвом, або міфічних істот, які наче поглядали на тебе з полотна.

Між картинами висіли дрібні прикраси — металеві обереги у формі птахів і звірів, срібні серпи й крихітні дзвіночки, які видавали мелодійний звук, якщо їх торкнути.

На підвіконнях у коридорі стояли важкі керамічні вази, розписані тонким золотим орнаментом. У них були висушені квіти, що випромінювали слабкий, але приємний аромат. Це була суміш лаванди, ромашки та ще чогось солодкого, чого я не могла розпізнати.

Уздовж стін стояли невеликі столики, на яких лежали книги, старовинні коробки зі шкатулок і дивні дрібниці. Один із столиків привернув мою увагу — на ньому стояла крихітна модель сонячної системи, яка, як я помітила, рухалася сама собою, повільно обертаючи планети навколо крихітного сонця.

Нарешті, я підійшла до дверей бібліотеки. Вони були високі, із темного дерева, прикрашені різьбленням у формі змії, яка обвивала серп місяця. Коли я торкнулася дверної ручки, мене огорнуло легке тепло — наче сам дім знав, хто зайде всередину.

Я увійшла, і мене одразу ж обгорнув запах старих книг і пергаменту, змішаний із легким ароматом сухих трав. Стіни бібліотеки були заставлені полицями, що простягалися до самої стелі. На них стояли сотні, якщо не тисячі томів. У центрі кімнати розташовувався круглий стіл із важкого дерева, покритий зеленою оксамитовою тканиною. На ньому лежала розгорнута книга, перо й чорнильниця.

Ліворуч від столу стояло крісло з високою спинкою, обтягнуте темно-червоною тканиною. На підлокітниках були вигравірувані руни, які я не могла розшифрувати, але їхнє сяйво підказувало, що вони мали магічну природу.

Бібліотека була ідеальною, як і все в цьому домі. Але в ній було щось більше, ніж просто порядок — щось загадкове й притягуюче, як сама Аларія.

Я провела пальцями по корінцях книг, пробігаючи очима назви. Більшість із них були старовинними трактатами про магію, зілля, легенди чи історії Аларії. Але одна книга виділялася серед інших. Її корінець був чорним, а назва, написана золотом, сяяла в тьмяному світлі свічок: “Відьми, чаклуни і їх жахіття”.

— О, це цікаво, — пробурмотіла я, витягуючи книгу.

Вона була важкою, із товстими сторінками, які, здавалося, вже багато разів гортали. Обкладинка зображувала темну фігуру, схожу на відьму, яка стояла біля вогнища, а навколо неї виблискували блискавки.