Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Нола покликала нас усіх на вечерю. Я ховала пляшечку з настійкою в руці, стискаючи її так сильно, що пальці майже заніміли. Відчула легке хвилювання, коли йшла до столу. “Коли він здогадається, що це я готувала, чи відмовиться пити? Але ж я маю план: якщо не вип’є зараз, змушу його іншим разом. Сьогодні він не викрутиться.”

За столом панувала звична тиша, порушувана лише палахкотінням вогню в печі. Я витягнула з кишені маленький флакон і поставила його перед Кассандром.

— Знаєш, що це? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав впевнено.

Його погляд ковзнув від флакона до мене. Було видно, як на мить в очах з’явився інтерес, який він одразу ж приховав за маскою байдужості. Касс узяв флакон, відкрутив кришку й підніс до носа. Його брови злегка піднялися.

— Настійка правди. І досить непогана, хоча й не ідеальна. Вона дієва, але недовго, — сказав він, дивлячись на мене так, ніби розгадав усі мої думки.

Його спокійний тон вибивав із рівноваги. Він явно хотів бачити, як я нервую, але я трималася.

— Добре, все ж таки дієва, — сказала я, роблячи вигляд, що це була звичайна розмова. — Випий її.

— Що? — Він явно здивувався. — Я не буду її пити.

— Або пий, або відповідай правдиво на мої запитання, — наполягла я. Всередині мене розгоралася наполегливість.

“Ти не сховаєшся цього разу, Кассандр. Досить цієї твоєї загадковості. Я хочу знати правду.”

Він поглянув на мене оцінююче, ніби вирішував, наскільки серйозною була моя загроза. Потім знизав плечима.

— Питай, що хочеш.

Я відчула хвилювання, але не дозволила йому мене зупинити. Він наче загадка, яку я хотіла розгадати, але боялася, що відповідь виявиться гіршою, ніж очікувала.

— Як довго ти тут живеш? У цьому будинку?

— Досить довго, — відповів він, і ця відповідь одразу мене роздратувала.

— Довго за мірками чаклунів чи людей?

— Я живу тут вже двадцять років.

Я нахмурилася.

“Лише двадцять? Чому це здається так мало? Я думала, чаклуни живуть у своїх будинках століттями.”

— Тобто, лише двадцять? — перепитала я, намагаючись зрозуміти, чи він говорить правду.

— Що ти хочеш знати, Корі? — запитав він, явно втрачаючи терпіння.

— Де твоя сім’я?

— Мій батько помер, а мама живе на півночі Аларії.

— Чому ти переїхав?

— Хотів жити ближче до лісу.

— Від чого ти тікав?

На цей раз він не відповів. Його погляд став холодним, а тиша затягнулася.

“Ось воно. Щось є. Він явно щось приховує.”

— Де твої друзі, дівчина? Тільки не кажи, що нікого не було, бо доведеться випити настійку. Якщо не сьогодні, то я змушу тебе випити її будь-якого іншого дня, або ж підлию тобі, — наполягла я.

Я знала, що звучала наполегливо, можливо навіть нахабно. Але я хотіла знати правду.

— У мене були друзі і колеги. Раніше я працював помічником слідчого. Що ж до дівчини, я був одружений, але це в минулому.

Я застигла й пропустила повз вуха слова про роботу.

— Одружений? Ви розлучилися?

— Вона померла, — відповів Касс, опустивши очі. — Тепер ти задоволена?

Його відповідь прозвучала майже байдуже, але погляд видавав страх, який він приховував.

Його слова наче розбили мої думки.

Одружений? Вона померла? Невже це і є причина його холодності? Чому він ніколи не говорив про це? Чому він говорить про це зараз так спокійно, наче це просто факт з минулого?

Я намагалася щось сказати, але в голові був хаос. Він підвівся з-за столу, взяв пляшечку з настійкою й поклав її переді мною.

— Тримай свою правду, Корі, — сказав він і пішов, залишивши мене вечеряти наодинці.

Його постать зникла за дверима, а я відчула себе маленькою й безпорадною перед усім, що почула. Ця правда була болючішою, ніж я могла уявити. Залишившись сидіти за столом, я відчувала, як у грудях наростає важкість. Я знала, що за його словами прихована ціла історія. І тепер я точно мала дізнатися, що він приховує. Час лікує, але водночас він ламає. І тільки від нас залежить, чи станемо ми сильнішими від тріщин.