Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Ні, Бане Губберук, — прогуркотів ґолем. 

Мокр знову повернувся до панни Маккаларіят. 

— Ім’я «Ґледіс» зійде, панно Маккаларіят? — спитав він. 

— «Ґледіс» уже задовільно, пане Губперук, — сказала панна Маккаларіят, не намагаючись приховати тріумфу. — Звичайно, вона повинна бути належним чином вдягнена. 

— Вдягнена? — пробелькотів Мокр. — Але ґолеми не... їм не... вони не мають... — почав він, але завагався під її поглядом і спасував. — Так, панно Маккаларіят. Щось бавовняне, в клітинку, я гадаю, пане Помпо? 

— Я Все Організую, Поштмейстере, — запевнив ґолем. 

— Так все буде правильно, панно Маккаларіят? — покірно спитав Мокр. 

— Поки що, — прорекла та тоном, що давав зрозуміти, як вона шкодує про відсутність приводу для подальших присікувань. — Мої умови, Поштмейстере, знає пан Шеляг. Я ж повернуся до належного виконання своїх обов’язків, інакше відвідувачі знову почнуть красти пера. З них, знаєте, ока спускати не можна. 

— Хороша жінка, — сказав Шеляг, коли вона полишила їх, сповнена самоповаги. — Панна Маккаларіят у п’ятому поколінні. Дівоче прізвище, звичайно, зберігається з професійних міркувань. 

— Вони виходять заміж?  

З натовпу навколо однієї з саморобних стійок долинув сталевий голос: 

— Негайно покладіть перо на місце! Я їх що, народжую? 

— Так, пане, — сказав Шеляг. 

— І вони відкушують чоловікам голови після шлюбної ночі? — поцікавився Мокр. 

— Я на цьому не розуміюся, мій пане, — промимрив Шеляг, червоніючи. 

— Але в неї ж навіть вусики є! 

— Так, пане. В цьому прекрасному світі завжди знайдеться що завгодно на який завгодно смак, мій пане. 

— Ви казали, є й інші охочі у нас працювати?  

Шеляг просяяв. 

— Саме так, мій пане. Це через ту статтю в газеті, мій пане. 

— Ви маєте на увазі, в сьогоднішній? 

— Гадаю, і в ній теж, мій пане, — сказав Шеляг. — Але, гадаю, здебільшого через статтю в обідньому випуску. 

— Який ще обідній випуск? 

— Про нас там уся перша шпальта! — гордо повідомив Шеляг. — Я лишив один примірник у вас на столі в кабінеті... 

Мокр тицьнув старому в руки сумку з поштою зі Сто Лата. 

— Візьміть... розсортуйте, — промовив він. — Якщо у нас дійсно достатньо пошти для ще однієї доставки, знайдіть якого-небудь хлопця, який рветься до праці, посадіть на коня і нехай везе. Особливо хай не квапиться; ми назвемо це нічною доставкою. Скажіть, нехай зустрінеться з мером і вранці повертається зі свіжою поштою, скільки б її не було. 

— Це правильно, мій пане, — підхопив Шеляг. — Ми могли б робити нічну доставку і до Псевдополя та Квірма, мій пане, якби могли міняти дорогою коней, як роблять поштові диліжанси... 

— Чекайте, а чому б нам не задіяти власне поштові диліжанси? — перебив його Мокр. — Прокляття, та вони ж навіть і називаються досі поштовими диліжансами, так? І ми ж знаємо, що вони нишком беруть будь-які вантажі. Що ж, Поштамт повертається. Вони возитимуть нашу пошту. Знайдіть того, хто в них головний, і так йому й скажіть! 

— Так, пане, — Шеляг засяяв ще більше. — Ви ще не думали, як ми збираємося доставляти пошту на Місяць, мій пане? 

— Не все одразу, пане Шеляг! 

— Аж не схоже на вас, мій пане, — бадьоро зауважив Шеляг. — Все і одразу — це ближче до вашого методу! 

«Хіба хочеш? Мусиш!» — думав Мокр, підіймаючись сходами до кабінету. Але потрібно ворушитися. Він завжди мусив ворушитися. Все його життя тривало в русі. Рухайся швидко, бо ж ніколи не знаєш, хто або що за тобою женеться... 

Він спинився на півдорозі. 

А пан Помпа? 

Ґолем не покидав Поштамту! Не намагався за ним гнатися! Це тому, що він, Мокр, їздив у справах пошти? І як же довго можна бути відсутнім у справах пошти? Можливо, йому вдалося б інсценувати власну смерть? Старий добрий фокус «купа-одягу-на-березі-моря»? Треба про це подумати. Все, що йому потрібно, — це добра фора. Як насправді мислять ґолеми? Треба спитати панну... 

Панна Любесерце! Його так занесло, що він запросив її на побачення! І тепер це перетворювалося на проблему, бо низ його тулуба пекло як вогнем, і не те щоб винятково через панну Любесерце. «Ну гаразд, — подумав він, заходячи до кабінету, — можливо, вдасться знайти ресторан з достатньо м’якими стільцями...» 

ШВИДШЕ ЗА «ШВИДКІСТЬ СВІТЛА» 

«Застаріла» пошта перемагає семафори 

Поштмейстер доставляє пошту зі словами:  

«Я не беру участі в перегонах» 

Неймовірні події на Поштамті 

Заголовки вибухнули в його голові, щойно він побачив газету. Від них ледь не вибухнула сама голова. 

О, так, він сам усе це говорив. Але він говорив це безневинній посмішці панни Сахариси Кріпслок, а не на весь світ! А вона все це старанно записала, а в результаті... маємо те, що маємо. 

Мокр ніколи особливо не цікавився газетами. Він був митцем. Великі афери його не цікавили. Він обводив круг пальця людину, яка стояла просто перед ним, чесно дивлячись їй у вічі. 

Втім, він мусив визнати, що ілюстрація до статті вдалася. Здиблений кінь, крилатий капелюх, і все навкруг ніби розмазане швидкістю. Це справляло враження. 

Він дещо розслабився. Нехай там як, поштамт запрацював! Листи відправлялися. Пошта доставлялася. Гаразд, головною причиною цього були ламання в семафорній мережі, але, не виключено, з часом люди зрозуміють, що немає сенсу платити тридцять пенсів за те, щоб ваша сестра в Сто Латі, можливо, отримала вашого листа за годину, коли є варіант заплатити п’ять пенсів, і лист буде на місці наступного ранку. 

У двері постукав Стенлі й одразу їх відчинив. 

— Чаю, пане Губперук? — спитав він. — І булочку, шефе. 

— Та ти просто добре замаскований янгол, Стенлі, — промовив Мокр, обережно відкидаючись на стільці і кривлячись від болю. 

— Так, дякую, шефе, — серйозно відповів Стенлі. — Тут кілька повідомлень для вас, шефе. 

— Дякую, Стенлі, — відповів Мокр. Запала тиша, і лише згадавши, з ким він розмовляє, Мокр додав: — Будь ласка, скажи мені, про що ці повідомлення, Стенлі. 

— Е... приходила ґолемна жінка і сказала... — Стенлі заплющив очі, згадуючи, — «Перекажи Блискавці, що зранку в нього будуть ще вісім ґолемів і що якщо він не надто заклопотаний творенням див, я прийму його запрошення на вечерю, о восьмій, в “Le Foie Heureux”; зустрічаємося в “Латаному барабані” о сьомій». 

— У «Щасливій печінці»? Ти впевнений?  

Але, звичайно ж, усе було правильно. Це ж був Стенлі. 

— Ха, та навіть клятий суп, і то коштує там п’ятнадцять доларів! — вигукнув Мокр. — І треба три тижні чекати тільки на те, щоб тобі призначили дату подачі заявки на бронювання столика! Вони тільки й роблять, що зважують твій гаманець! Як вона собі уявляє...  

Його погляд впав на «скриньку пана Робінсона», яка безневинно стояла в кутку кабінету. Панна Любесерце йому подобалася. Більшість людей були... зрозумілішими. Рано чи пізно ставало ясно, за які ниточки їх можна потягти; навіть панна Маккаларіят десь та мала важіль керування, хоча сама думка про це жахала. Але Коханна Краса давала здачі і про всяк випадок робила це ще до того, як на неї намагалися напасти. Вона була викликом і тому зачаровувала.  

Вона була такою цинічною, такою неприступною, такою колючою. І ще він мав відчуття,