Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Лео задумливо окинув нас поглядом.

— А судно яке?

— Двощоглова лорча, — відповів Остер. — Роботи небагато.

— А чи не та це лорча, якій порізали вітрила два дні тому, га? — Лео скинув брову.

— Скільки часу тобі треба? — просто в очі спитала Вілла.

Було видно, як він замислився. Якщо його впіймають за виготовленням вітрил без персня Вітрильної гільдії Сероса, — тут йому й гаплик. А позаяк він працює у Північному Файґу, монети йому не бракує. Візьметься він лише з власного бажання. А не тому, що чогось від нас потребує.

— Два дні, — всміхнувся нарешті, соваючи люльку в білосніжних зубах.

— Як це ти прихитришся зробити їх за два дні? — Пай схилив голову набік.

Від сонця, що лилося через вікно, половина його обличчя опинилася в тіні, ніби занурилася в чорнило.

— Маю людей. — Лео знизав плечима.

— Що ж, їм краще тримати язики за зубами. — Я відв’язала від себе обидва гамани й віддала йому. — Тут дві сотні. Ще дві віддамо, коли отримаємо вітрила, і решту — коли їх буде встановлено.

— Згода.

—Виконуєш усе мовчки, і без потреби тобі нагадувати, що ми з тобою зробимо, якщо ні. — Вілла присунулася на крок до нього.

Усмішка злегка поблякла.

— Я ж сказав, усе буде як слід.

Пай підвівся, поставив чарку.

— Тоді, гадаю, ми все владнали.

— Нарешті. — Лео кивнув і відчинив двері.

Ми висипали назад на вулицю. Тепер, без ваги гаманів на поясі, я відчувала незвичну легкість. Пай із Віллою рушили першими, ми з Остером — за ними.

— А чим він завдячує Паєві? — спитала тихенько, щоб почув тільки Остер.

Той теж глянув, чи не почує Пай, а відтак прошепотів:

— До того, як ми потрапили на Звуження, Пай ходив на судні з Бастіана. Кінцевим пунктом їхнього торговельного шляху був Серос, і коли Лео знадобилося зникнути, Пай контрабандою провіз його у вантажі.

— Зникнути з Бастіана?

Остер кивнув.

— Тож він там був вітрильним майстром.

— Не просто вітрильним майстром. А ще й вітрильним майстром Голланд.

Я витріщилася на нього й мало не впала. Голланд — та сама комерсантка, про яку Вілла розповідала, що вона на ножах із Золою. Та сама, хто тримала в кишені всю торгівлю коштовностями.

— Він утратив її ласку. Мав чи то тікати з Бастіана,

не лишаючи слідів, чи то чекати, який кінець приготувала йому Голланд, — пояснив Остер. — Заплатив Паєві шістдесят мідяків, щоб потрапити на судно, що йшло в Серос. Ми таких сум і в очі ще не бачили, тож узяли його. Однак на Звуженні з ним не зв’язався б жодний торговець чи купець, тож він став кравцем.

Ось що Остер тоді мав на увазі, кажучи, що такого вітрильного майстра ніби й не існує. Сховав бідаку-втікача в череві серед вантажів. А в Серосі його тепер усі вважають за кравця.

— Тож ви з Паєм давно разом, — мовила, дивлячись перед собою.

Він зрозумів, що я мала на увазі. Не тільки те, скільки вони були знайомі. Я запитала, скільки триває їхнє кохання.

На його губах майнула непевна усмішка, він позирнув мені в очі й кивнув. А пальці механічно потяглися до передпліччя: Остер щільніше насунув рукав на татуювання, і обличчям пробігла тінь.

Дві сплетені змії, які кусають одна одну за хвіст. Зображення явно мало прихований сенс — це мав бути символ нескінченності. Вічності. Та, здається, у Пая такого не було.

— Команда про вас знає?

— Тільки вони.

А тепер і я.

— Як на таємницю, це триває задовго.

Той знизав плечима.

— Ти ж знаєш, як воно буває. Таке знання небезпечне.

Мені спала думка, від якої я спочатку зраділа, та відразу засмутилася: про те, що в цьому світі можна знайти кохання, як це сталося з Сентом та Ізольдою. Навіть якщо його доводиться приховувати, щоб уберегти кохану людину. Тиняючись сама на Джевалі, не раз думала, що кохання — це лише вигадка. І моя матір змогла вбрати її в плоть і кров лише тому, що була не така, як решта. Вона була казкова. З іншого світу. Здавалося, Ізольда пов’язана з морем такими міцними путами, як ніхто інший, ніби дім її був там, під водою, а не тут, серед нас.

А за мить я подумала про Веста.

Ми не розмовляли з тої миті, коли потиснули одне одному руки на знак моєї згоди з його умовами. Мене беруть на «Жоржину», проте маю триматися на віддалі.

Вест сказав, що це Сент його навчив усього, що знає. Ось чому він працює із заборгованостями й має ліві прибутки. Підробляє гросбухи й може скинути в море людину, заперту в ящику. Для такого життя потрібно мати в собі певний шмат темряви. Сент завжди так казав, та я не розуміла, поки не потрапила на Джевал. Мені довелося вдаватися до купи неподобств заради виживання на острові, і душа моя якось із того не надто журилася. Так усе тут влаштоване. Мабуть, через це я стала більше схожою на батька, ніж мені хотілося визнавати.

А Вест, хоча й постійно торочив, що не робить послуг і не ризикує, проте вдавався і до того, і до іншого. Знов і знов.

Заради мене.

Роздiл тридцять третiй

Два дні тягнулися, наче двадцять.

Ми залягли на дно в місті, хлебтали хлібну й допізна валялися в ліжках, щоб не показуватися зайвий раз, поки Лео цілими днями працював над вітрилами для «Жоржини». А Золині очі аж відчутно стежили за кожним нашим кроком у порту. Він не дурень, і від команди «Селени» нам так просто не відкараскатися. Ті виринали в кожній таверні, де ми випивали, їхні кроки лунали за нашими спинами на мостах і в провулках.

Він чекав, що ми робитимемо тепер.

Утім ніхто не знав, що буде далі. Ще два дні — і «Жоржина» кине якір у Грозових Тенетах, і ми піднімемо на