Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

Як тільки Артем вийшов за двері моєї палати, я знову почала тонути у власних думках. Як виявилось, він доволі приємний співбесідник, якщо не намагається тебе підколоти. Але, мабуть, найбільшу роль його становлення в моїх очах зіграв його захист. Він був готовий вмерти там, аби я вижила. Друг. Так називають таких людей. Звісно, він друг Данила, проте якщо би я була ніким Данилові, то Артем і пальцем би не ворухнув в мій бік. Мені боляче дихати, а рухатись взагалі категорично заборонено. Можуть розійтися шви і потрібен час, щоб відійти від всього, що сталося. Думаю після того, що з’ясувалось, Данило знайде мені психотерапевта. Звісно, в мене досі є думка, що після того, що я йому розповіла - цей чоловік не переступить поріг цієї палати. Принаймні, я його засуджувати не буду. Він мене врятував, а лікувати мої душевні і фізичні рани не його обов’язок, все таки, це мій батько використовував мене і знищив всіма можливими способами.

        За вікном палило літнє сонце. Сидячи там, у підвалі, єдине чого мені хотілося - побачити промінчик сонця, відчути тепло на своїй шкірі і вдихнути на повні груди свіжого повітря, що не несе в собі аромату тухлості. Зараз я дивлюсь на сонце і розумію, як мало нам потрібно для щастя. Як тільки лікар дозволить мені розходжуватись, я піду в парк, годувати білочок. Батька немає, як дивно, адже мене абсолютно не бентежить ця думка. Мені не цікаво чи захоронили його, чи залишили гнити, як собаку. Другому варіанту я б аплодувала стоячи. Він не заслужив ні краплі співчуття, до своєї безглуздої смерті. Шкода тільки одне - ця смерть настала не від моєї руки. За всі скоєні вчинки, я була ладна піти на гріх і вбити людину власними руками.

        Я знала, що зараз виглядаю не просто не красиво, а жахливо. Волосся сплутане і брудне, на обличчі повно синців і підпухлостей. Зараз я хотіла, щоб тут сиділа Олеся, проте це не зовсім правильно дозволяти дитині бачити себе в такому стані. Данило пообіцяв мені привезти її, але тільки тоді, коли я почну одужувати і синці зійдуть. Лікар з яким говорив Данило, поки так і не навідався до мене, але от Ася виконує свою роботу чудово. Здається мені, що щось трапилось, адже вона дивиться на мене і в її очах повно запитань, які вона не озвучує.

        Ввечері до мене навідався Данило. Він привіз з собою повно фруктів, дивно, але він помітив, що я люблю апельсини і гранат, а також привіз надзвичайно смачну каву із кав’ярні. Я була вдячна йому за турботу, при всій своїй роботі він дозволяє собі забути про все і бути поруч зі мною.

        - Як ти себе почуваєш? - Він виглядав занепокоєним, тримаючи мене за руку, ніжно гладив моє зап’ястя.

        - Вже набагато краще, ніж раніше, дякую, - я потиснула його руку і посміхнулась йому, знаючи, що вже посмішка не така приваблива, як раніше я трішки посмутнішала. І він помітив зміну в мені, від цього чоловіка нічого не можливо приховати.

        - За що ти дякуєш?

        - За те що ти тут, що не намагаєшся уникати мене після того, що почув. - Я перевела подих і продовжила тихіше. - Що ти й досі готовий зізнатися мені в коханні.

        - Руслано, ти так говориш, ніби це мало змінитись. - Він притиснув мої кісточки пальців до своїх губ і легенько поцілував. - Ти навіть не уявляєш, як би постраждав цей світ, якщо б я втратив тебе в той день.

        - Це цікаво. - Я посміялась і мені стало боляче в ребрах, такий тупий ниючий біль. - Саме тому я знала, що погана ідея, якщо ти мене знайдеш і не врятуєш, адже після цього почався б апокаліпсис.

        - О, так, рисеня, тоді б твій батько не покинув цей світ так швидко. Знаєш, йому дуже пощастило.

        - Вірю, інакше я б вбила його своїми руками. Спочатку його, а потім тих сволот, які чіпали мене своїми брудними руками і вбогими членами. Знаєш, а я скучила за нашими перепалками, посиденьками на твоїй кухні за кавою, і найголовніше - за нашими прогулянками. - Я з трудом сіла на ліжку, мені відверто вже набридло лежати, і глянула йому в очі, в пошуках правди.

        - Я просто скучив за тобою. - Він підсунувся ближче і так ніжно мене обійняв, аби не зробити боляче. - Знаєш, не важливо, що буде далі, але я хочу отак обіймати тебе завжди, бо коли ти в моїх обіймах - ти в безпеці. - Я витерла сльози, які зібралися в кутиках очей.

        - Я теж хочу бути в твоїх обіймах завжди. Ніколи не думала, що зможу лежати в лікарні і дякувати за те, що ти є в моєму житті. - Я вислизнула з його обіймів і притулилась своїми губами до його щоки. Зараз він сидів вже не такий замучений, його борода стала меншою, а втома не так яскраво виділялася на його обличчі. Я обережно взяла його обличчя в долоні, ніби він міг десь зникнути, як раптове марево, і потерлася своїм носиком об його. - Ти міг би сказати мені, що це все не сон? Я не хочу прокинутись і не знайти тебе поруч із тобою. Я боюсь!

        - Це не сон, рисеня, я тут - поруч із тобою. Буду стільки скільки зможу, а потім ми разом навідаємось до Олесі або я привезу її до тебе, тільки хай зійдуть синці і набряки. Ти красива для мене в будь-якому вигляді, але боюсь дитина може злякатись. - Він обережно глянув мені в очі і почав гладити мене по волоссю.

        - Так, ти правий. - Я видихнула і посміхнулась йому.                      

        - Ну от, ці бурштинові очі знову світяться. - Він поцілував мене в носа. - Думав вже не побачу цих іскорок. До речі, я там привіз тобі засоби, якими ти завжди користуєшся, думаю, що вони тобі згодом знадобляться.