Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Якось не виходить в мене відволікатись. Що ж там відбувається? Ненавиджу невідомість! А тепер ще й за цього самого професора нервую… Дожила! Таж, серйозно переживаю: до тремтіння у тілі. Та це тремтіння точно не з приємних. Це – страх. І не за себе…

Боковим зором я спіймала якийсь рух праворуч. Повернулась у той бік: між деревами бігло дівча років чотирьох-п’яти з заплаканим переляканим обличчям. Гукнула її:

– Гей! Малеча! Ти загубилась?

Та вона навіть не озирнулась у мій бік. Точно: вона ж не бачить та не чує мене. І що робити? Якщо зараз не спіймати дитину, то чимало куди вона втаскається? Добре, поки вона не зникла з поля зору, треба її наздогнати. Куди тільки батьки дивляться?!

Я протиснулась крізь купол, що виявився доволі пружним на доторк. Сподіваюсь, зможу віднайти його знову. Орієнтир не сплутаєш – галявина ірисів.

– Мала! – гукнула я дитину.

Та, схоже, мій голос лиш більше налякав її, й вона з криком кинулась бігти з такою швидкістю, що я боялась не наздогнати. В кого ж ти така прудка? Мені довелось вкласти усі свої сили у біг, щоб спіймати це перелякане диво якомога швидше, поки не відбігла надто далеко від галявини. Та не встигла я схопити її за комір, як мене закрутило у якомусь вихорі. Коли світ постав й завмер нарешті перед моїми очима, мені, переборюючи нудоту, все ж таки вдалося сфокусувати погляд, та обстановка мене не порадувала.

Ліс навколо був зовсім іншим: темним, похмурим. Одним словом – зловісним. Але то було не самим страшним. Самим страшним було те, що мене миттю схопили за руки з двох боків і, поки я намагалась роздивитись тих, хто мене утримував, спереду долетів неприємно вкрадливий чоловічий голос:

– І кого ж ти нам привела?

Я повернулась на звук: до мене йшов високий худорлявий чоловік з білим, розсипаним по плечах волоссям. Чорний, застібнутий на всі ґудзики, довгополий плащ з розрізами по боках спускався до самих щиколоток та щільно облягав його тіло до самих стегон, надаючи йому ще більшу худорлявість. На блідому обличчі мерехтіли червоно-чорним світлом трохи примружені очі, а тонкі губи, розтягнуті у хижій посмішці, демонстрували трохи задовгі ікла.

Дівча миттю обернулося сизуватим вогником, що кудись помчав. Ну, треба ж було так вляпатись?! А незнайомець підійшов до мене впритул. З пару секунд він вдивлявся в моє обличчя, після чого ухопив своїми довгими холодними пальцями за вилиці й присунувся ближче:

– Подивіться, скільки в ній енергії плескається!

– Та, отож. Чи не продешевили? Може, ціну збільшимо? За одну неї можна п’ятьох придбати у Диворіччі, – пролунав голос праворуч.

Так, Лєра, спокійно. Не смикайся і дихай рівно. Будеш смикатись – тебе ще міцніше триматимуть. А тобі потрібно приспати їхню пильність. Що там казав Тиміш – худорба? Нехай і вони думають, що піймали якогось здохлика. Може й поталанить. Врешті решт, десь тут Колвін має бути. Напевне ж цих шукають!

– Збільшимо. Звісно, збільшимо, – вишкірився біловолосий. – Та спочатку самі покористуємось.

Його рука раптово ковзнула під мою футболку… А от цього я вже не могла стерпіти, й спрацювали трохи призабуті рефлекси. Моє коліно стрімко врізалось у пах мерзотника, й поки він звився від болю, хватка ліворуч трохи ослабла, мабуть, від несподіванки. Я висмикнула ліву руку і з усього маху в’їхала у писок тому, що праворуч. На щастя, свого часу Владька вчив мене бити обома руками! Почувся неприємний хрускіт, а мої кісточки на кулаку занили (вітаю зі зламаним носом!). Потім, за хрипким скриком, мій лікоть вже летів назад ліворуч, врізаючись, здається у горло. Сподіваюсь, що так, судячи з судомного схлипу.

Миттю розвернувшись та видравши й праву руку із хватки, я рвонула від своїх викрадачів. Та не встигла й швидкості набрати, як мене підсікли та й полетіла я з усього маху назустріч землі-матінці. Все ж ще мала надію якось і політ використати, тож, витягла руки вперед, з розрахунку перекинутись через голову та скочити на ноги, але на мене встигло навалитись важке тіло, втискуючи у землю. Чиясь п’ятірня ухопилась за моє волосся, й мене ривком поставили на ноги. Дві пари рук знов впились у мої передпліччя, та вже з такою силою, що шансу видертись тепер в мене вже точно не було.

Біловолосий оговтався досить швидко і дивився на мене з такою люттю, що чекати якоїсь поблажливості з його боку мені явно не світило. Він миттю опинився поруч зі мною і його кулак врізався у мій живіт. Я задихнулась, зігнулась навпіл, повиснувши на руках своїх мучителів, і захрипіла, хапаючи повітря ротом. Давно мене не били… Наступний удар прийшовся у вилицю й мазнув по губі, здається, розбивши її. Чорт! Я ледве встигла продихатись, тож, навіть скрикнути не могла. Тільки сльози з очей бризнули від болю, що розтікався моїм тілом.

Цей тип присів навпочіпки переді мною, і його пальці знов вчепились у мої вилиці, одна з яких і так боліла. Він смикнув моє обличчя догори, втупившись своїми червоно-чорними очима в мої:

– Що ж ти така мовчазна? Може, якщо дістатись твого язика, станеш більш красномовною?

Біловолосий буквально втикався гострими нігтями у шкіру, сподіваючись змусити мене розкрити рота й наближаючи своє обличчя до мого. Я вже плекала думку вчепитись зубами як не в його язика, то бодай у губу, але раптовий порив вітру, зненацька налетілий, змів від мене мого ката буквально. Через пару секунд звільнились й мої руки, а я впала на коліна.

– А, може, я спробую розговорити тебе? – зло прошипів такий знайомий і такий… не знаю-не знаю, але цієї миті ледь не коханий голос.

Я підвела голову: Колвін стояв навпроти мене, утримуючи за горло біловолосого, який навіть не чинив опору. Рука професора палахкотіла полум’ям. Очі, схоже, також:

– Хто послав? – гаркнув він в обличчя супротивника так, що навіть я втягла голову в плечі.

– Ми полювали, – просипів той.

– Це – не відповідь, – процідив Колвін.

Шия мого мучителя й сама починала палахкотіти, та він уперто сипів: