Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Ми просто полювали… просто полювали…

Врешті решт, біловолосий звалився на землю, розтягся на ній і… почав тліти… Я ошелешено втупилась у те, що відбувається, та розгледіти до ладу нічого не встигла, оскільки професор кинувся до мене, віддаючи команду по ходу:

– Забирайте цих.

Виявляється, окрім пари вовків, тут було ще четверо людей, і один з них – Денис, який дивився на мене із болісною гримасою. Невже маю такий жахливий вигляд? Та це все, що я встигла роздивитись, тому що мене згребли в оберемок, буркнувши:

– Тримайся за мене.

Я повисла на шиї Колвіна, заплющивши попередньо очі. За моєю спиною пролунало клацання, щось ляснуло, й мене знов захитало. Все відбулось за вже знайомим сценарієм: поки я подумки доводила шлунку, що його місце трохи нижче гортані, мені готували чудовий напій, котрий мав більш переконливі аргументи.

У той час, як воістину чарівна рідина приводила до ладу мої нутрощі, Колвін, схоже, вирішив привести до ладу мою зовнішність. Я чула, як його пальці з приємним поколюванням ковзали по моїм вилицям, губам, рукам, а потім запірнули під футболку. Миттєво розплющивши очі, я інстинктивно перехопила чоловічу руку, але від його погляду аж знітилась. Там була така пекельна суміш: біль, страх, співчуття, злість і… ще щось.

Колвін поморщився:

– Лєра, у тебе там стовідсотково – гематома, інакше б ти не висіла зігнувшись навпіл.

Я відпустила його руку, тим більш, що підребер’я дійсно боліло. Приємне поколювання розлилось по усьому сонячному сплетінню, і світ став набагато затишнішим. Від задоволення очі самі собою заплющились, та ненадовго, тому що Колвін вирішив одразу взятись за допит моєї нещасної тушки, хоча після його маніпуляцій вона вже не була такою прямо нещасною, в усякому разі, фізично. А психічний стан декого явно не цікавив:

– Не поясниш: як ти там опинилась? – він не горлав, але так карбував кожне слово, що здавався ще страшнішим, ніж коли кричав.

Сутужно зітхнула, ховаючись за повіками:

– Дитина.

– Що: дитина?! – рикнув він, ледь стримуючись.

– Маленька, перелякана, у сльозах. Гадала, швидко спіймаю й повернусь під купол. Та ця дрібна зараза мене уволокла.

– Зрозуміло. Навка.

Я розплющила очі:

– Це хто?

– Часто їх бачать, як болотяні вогники. Можуть перетворюватись на дітей та заманювати у Темнолісся, чи на Чорні болота. Вовкулаки їх використовують, щоб самим у наш ліс не заходити.

– Так це були вовкулаки? Вони щось про енергію казали.

– Нею вони також живляться, – Колвін втупився в мене. – Лєрка, я з тобою посивію передчасно.

Не знаю, що на мене найшло, та я раптом підскочила й обхопила його за шию:

– Я боялась, що мене вже не знайдуть.

Гарячі руки притиснули мене до чоловічих грудей, що важко здіймались:

– Та ні! Ти обіцяла знущатись наді мною вісім років. Таке задоволення я не пропущу.