Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Я, Ігоре Дмитровичу, уявляєте, логіку увімкнула: лабораторія – фармація, фармація – аптека. Значить, й унції використовуються аптечні.

Чоловік розсміявся:

– Лєра, вибач! Ніколи не мав сумнівів щодо твоїх розумових здібностей. Хоча, брешу. Одного разу засумнівався.

Я ображено блимнула на нього:

– У день нашої першої зустрічі?

Він, аж якось ніяково, кивнув:

– Так.

А мене вже розпирало від обурення:

– Я здаюсь такою безмозкою?!

Колвін винно посміхнувся:

– Звісно, ні. Я прийняв тебе за іншу людину й переніс на тебе своє роздратування. Мене буквально перед лекцією поставили до відома, що я повинен лояльно відноситись до деякої поважної дівиці, чий тато – хтось там при обладміністрації, а мати – володіє косметичною клінікою.

В мене й кулаки зачесались від жахливого бажання почесати їх об одну конкретну фізіономію:

– Так ось чому ви пропонували мені проїхатись на декілька зупинок далі! І навіть не спромоглися з’ясувати: чи я – це вона?! От зараз мені дійсно хочеться декого придушити!

Чоловік раптово зупинився й завів руки за спину, нахабно осміхаючись:

– Души. Й опиратись не стану. Заразом позбавиш мене від подальших тортур.

Ах, ось як?! То я вам покажу тортури! Спритно розвернувшись, я ухопила його за футболку й різко смикнула на себе, вп’явшись в його губи (треба було бачити його очі – це було неоціненно!) та, поки він не встиг пустити до діла руки, жваво відскочила у бік, сміхотнувши при цьому:

– Рік – за два, Ігоре Дмитровичу!

Він ледь не задихнувся:

– Ти збираєшся знущатись наді мною вісім років?! Так я помру раніше!

Треба віддати йому належне: зловити мене й продовжити те, що я почала, він не намагався.

– Не сподівайтесь: у вас тут просто приголомшлива медицина – швидко повернуть до життя, – пирхнула я.

Колвін все ж наздогнав мене, й взявши за руку, потяг до лісу, повертаючи праворуч:

– Нам сюди.

Ми опинились на ледь помітній стежинці. Сама б я її й не помітила, настільки тонесенькою змійкою утікала вона посеред високої трави. Професор йшов поруч, тримаючи мою долоню у своїй, а я ловила себе на думці, що висмикувати руку мені зовсім не хочеться: скоріше, навпаки.

Я вертіла головою на всі боки, насолоджуючись, нарешті, лісом, по якому я так знудьгувалася. Та, попри неквапну ходу, я все ж примудрялась періодично спотикатись, хоча тепер мене ловили регулярно, не допускаючи ганебного падіння. Нарешті, Колвін не витримав:

– Лєра, тебе ніхто нікуди не гонить. Хочеш щось розгледіти – зупинись і дивись.

– Скоро вечір.

Він хмикнув:

– З настанням темноти я не перетворюсь у сірого вовка, а ти – в Червону шапочку.

– Я не про те, – насупилась й спробувала висмикнути свою руку з його.

– Ми не заблукаємо, – чоловік ковзнув поглядом по моєму обличчю, – якщо дехто не буде так завзято видиратись, – і стиснув мою руку ще міцніше.

Незабаром ліс перейшов у діброву. Опинитись в оточенні цих лісових гігантів – було просто неймовірним почуттям. Таких дубів я ще не бачила: схоже їм усім було по декілька сотень років – такою величчю віяло від них. Я подивилась на Колвіна, і в моєму погляді, мабуть, виразно відобразилось захоплення, оскільки він, посміхнувшись, кивнув:

– Так, Лєра, це дуже старі дерева, – він махнув головою уперед. – Дивись.

Я повернулась у той бік та ледве не захлинулась від чергового нападу захоплення: крізь просвіток між дубами палахкотіло темне полум’я. Так здалось з першого погляду. Але варто було підійти ближче, і я завмерла в абсолютному ступорі: переді мною розкинулась галявина, що повністю заросла ірисами кольору насиченої темно-червоної міді. Вони скидались на вогонь – дуже дивний вогонь. На мить мені навіть здалось, що я відчуваю його жар. Потяглась рукою до найближчої квітки: пелюстки з чорними прожилками виявились приємно оксамитовими на доторк. І трунок – той самий, що я не могла розпізнати – солодкуватий з домішкою гіркоти, яка його абсолютно не псувала.

– Схожі на тебе, – пролунало прямо над моїм вухом.

Ну, так, майже колір моєї копиці на голові:

– Вони – світліші.

Колвін ковзнув по мені трохи дивним поглядом:

– Я мав на увазі не тільки волосся.

– Але ж ірисів такого кольору не існує! – вирішила трохи відволікти його від своєї персони.

– Ти ж їх бачиш.

Раптом він напружився й притяг мене до себе:

– Не смикайся.

Однією рукою утримуючи мене, у другій професор створив шарову блискавку й втупився у просвіток між деревами.

Я задерла голову:

– Щось трапилось?

– Зараз взнаємо, – сухо кинув він.

Незабаром до мого слуху долетіли звуки начебто стрибків і через пару хвилин з-за дубів виринули два величезні вовки. Судячи з реакції Колвіна, боятися треба було не їх. Він чортихнувся. Блискавка у руці зникла, а замість неї з’явився вже знайомий згусток, що розкинувся над нами ізолюючим куполом:

– Нікуди! Чуєш? – він ухопив мене за плечі. – Нікуди не здумай звідси виходити! Що б не почула, що б не побачила – ти залишаєшся тут! – ледь не гаркнув він наостанок.

Я ошелешено дивилась на нього:

– Добре. Я зрозуміла.

– Лєра, нікуди! – повторив він, явно не довіряючи моїм словам, та вислизнув за межі напівсфери.

Вовки зникли у лісі, а Колвін… його наче вітром здуло… Треба буде розпитати в нього про цю здібність. Вже вкотре бачу. Незабаром точно дивуватись будь-чому перестану.

Я озирнулась на галявину з ірисами. Ну, от чому зі мною завжди так?! Тільки-но з’являться якісь натяки до змін на краще, як обов’язково все це треба хоч чимось спаплюжити! Такий дивовижний вечір намічався, і все коту… чорт! – не знаю кому, але під хвіст!

Впавши у траву, почала нюхати квіти, заразом розглядаючи їх ближче. Все одно зайнятись тут більше нема чим, так хоч відволічусь від дурних думок, якщо вийде. Що могло трапитись? Я гадала, що у Лукомор’ї – тиша та спокій, а виявляється й тут бувають неприємності. Й судячи з Колвінського напруження, це не з’ясовування відносин між тутешнім лісовиком та русалками, що його допекли.