Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

      Віка.

     Привіт, мій любий щоденник! Вчорашня спроба влитися в соціум потерпіла повне фіаско. Найкраща новина з усього це те, що сьогодні субота і вихідний день. Тож на певний час можна видихнути вільно і не пригадувати вчорашній вечір. А пригадати й дійсно є що! Зокрема, нахабу Леона та його вчинок. А ще Шимон! От же ж воістину ідеальна парочка! Не дивно, що знайшли один-одного. 

      Моя рука потягнулася до стільникового телефону. Ті хто залишився в “старому житті” облишили спроби нагадати про себе за допомогою дзвінка. Зрозуміли нарешті, що в їхніх спробах немає жодного сенсу, адже блок ніхто не відміняв. 

      Відкрила соціальну мережу, потім вдрукувала в пошуковик “Богдан Яценко”. Жодної нової фотки з того часу, як я щезла. Наче життя зупинилося! Принаймні мені так хочеться вірити. В те, що по клацанню пальців на руці неможливо знайти заміну людині, яку любив. Якщо дійсно, це було кохання. В мене так точно не виходить. Не виходить не думати про нього, не пригадувати. А ще витравити з серця і снів. Картаю себе знову й знову, що не дала шансу все пояснити, як і не пояснила сама. Адже, чим я краще? Занадто багато недомовок було між нами. Таємниці, які належать лише одній людині це ж не про довіру? Чи я чогось не розумію?

      Витерла в кутиках очей вологу, яка почала накопичуватися. Не буду плакати. Досить!

- Ти вже прокинулася? - Сабіна потягнулася в ліжку й сіла, спускаючи додолу босі ноги.

- Так! - Кивнула, пригладжуючи рукою свою руду неслухняну гриву.

- Які плани на сьогодні? - Поцікавилася сусідка.

- Жодних! - Посміхнулася.

- Може погуляємо містом? - З надією в голосі запитала дівчина.

      Прогулянка це не вечірка, для цього вмовляти не треба. Що може статися коли просто гуляєш містом?

- Чому ні? Було б непогано! 

- Чудово! - Сплеснула в долоні Сабіна. - Поснідаємо разом? 

- Згода! 

- Як же ж хочеться кави! - Мрійливо видала Сабіна.

- Тут поласуємо кавою, чи знайдемо смачну в місті? -Запиталася її думки.

- І тут і потім. - Розсміялася дівчина. 

      Такий варіант мене теж влаштовував.

      Одяглися, вмилися, причепурилися й почимчикували на кухню.

- Тобі подобається Леон? - Неочікувано видала Сабіна й відкусила шматочок від своєї канапки.

- Що може подобатися в нахабі? 

- Ну багато  дівчат зовсім іншої думки. 

- А мені що до того? 

- Ви українки всі такі? - Допитливо поглянула на мене нова подружка.

- Які такі? - Зробила ковток ароматної кави зі свого горнятка.

- Відчайдушні! Сміливі!... - Почала перераховувати Сабіна.

- На жаль ти приписуєш риси, які геть мені не притаманні, - зітхнула я, - сміливі не тікають, залишаючи все життя у іншій країні. А відчайдушні, вміють відстоювати свої інтереси.

      Сабіна починає мені з кожним днем все більше й більше подобатися. Замість безкінечного шопінгу ми чудово прогулялися по старому місту. Посиділи на лавці потягуючи через соломинку щедру порцію смачної кави. 

        Важко порівняти на яке інше місто схожа Варшава. Вона по своєму цікава. Зелені дахи й будинки з червоної цегли. Тому без сумніву можна сказати, що це місто має свій особливий шарм, просочений духом історії. 

      Так непомітно для себе нагуляли пішки більше ніж десяток кілометрів. Втомлені, але задоволені поверталися до своєї нової домівки.

- Може по салатику в кафешці біля гуртожитка? - Запитала вона. - Почуваюся занадто втомленою, щоб ще щось готувати.

- Давай! - Погодилася не роздумуючи, бо пропозиція й справді була заманливою. Смачно, швидко й недорого. 

     Я огляділася, щойно ми увійшли. Майже всі столики були вже зайняті. Саме час вечері, тож воно і не дивно, що так. 

- Вікі, Сабіна! - Пролунало й ми одночасно повернулися у той бік.

    Юліан махав обома руками. Навіть брови Януша цього разу не були зведені на переніссі, як завжди. Невже той буркотун буває у настрої?

     Ми підійшли й погодилися приєднатися до хлопців. Тим паче вільних місць все-одно немає.

- Вітаю зірку останніх пліток та обговорень! 

- Ти зараз глузуєш з мене? - Насупилася.

- Боже збав, чистісінька правда! Твоє парі б'є рекорди! - Продовжив Юліан. - Чекай, скоро хлопці в черзі стояти будуть!

- А Леон перший у списку! - Пробурмотів Януш. І ура-а, тепер він схожий на себе, не підробка.

- Пф-ф, - видихнула напряжно, якщо чесно то від його імені я навіть здригнулася, - от же ж влипла. - Зітхнула.

- Перший раз бачу дівчину, яка не радіє своїй популярності! - Юліан почухав потилицю. - Можна доторкнутися до тебе? Ти справжня?

- А чому я маю радіти? Що якісь незрозумілі молодики відкриють полювання на те хто спритніше затягне мене у ліжко? Це ніяка не розвага! Я жива! Маю почуття. 

- Та ладно! Чого ти? - Знітився Юліан після моїх слів.

- Чого я? Бо тепер сахатимуся кожного разу, як хтось підійде до мене познайомитися! Може ще й ви у темі? - Поглянула на них обох з викликом.

- Та ні! - Юліан нахилився ближче. - Навпаки хотілося підбадьорити. 

- А може це у тебе підхід такий! - Я примружила очі, насправді його розгублене обличчя більше веселило ніж викликало пересторогу, тому вирішила трішки підіграти.

- Облиш! Мені що присягнути, що не збирався нікуди тебе тягнути! Просто хотів попередити, щоб ти була обачнішою. Шимон тобі цього так не подарує. Зважаючи, хто саме зробив найбільшу ставку на тебе!