Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Попри те, що я була налаштована рішуче довести Марко те, що мої слова не були вигадкою, зараз мені найменше хотілося бачити когось зі знайомих. Колишніх друзів. І, тим більше Лоренцо.

Я навіть не знала до якої з цих категорій людей він належав. І не друг, і не ворог ...

Більш того, я й гадки не мала, де знайти хлопця і чи все з ним в порядку. За останній час я боялася цікавитися його долею, щоб не зробити гірше. Хто знав, що міг зробити Генуальдо, якби дізнався, що мені все ще було не байдуже життя Лоренцо?

Нехай, навіть як друга ... але хіба Марко в цьому переконаєш?!

Єдине, що мені спало на думку, так це піти в один невеликий будиночок на околиці району. Він був давно занедбаний, тому що там ніхто не жив. Технічно. Але фактично ми з Лоренцо там часто бували, коли проводили разом час. Ховалися від сторонніх очей. В тому числі від пильної уваги Марко і його приятелів, які вічно стежили за мною.

Судячи з того, як виглядало те місце всередині, я допускала, що воно використовувалося для чогось ще, але ніколи не подавала знаку, що мене відвідували подібні думки.

Зате зараз мої здогади являли собою хоч якусь надію. Надію на те, що я могла отримати відповіді на свої питання. Якщо, звичайно, я зробила правильні висновки про справжнє призначення цього будиночка.

У мене в кишені завалялося кілька євро. Цього, звичайно, не було достатньо для того, щоб відправитися за потрібною адресою на таксі, але на проїзд в автобусі в один кінець цілком вистачало.

Сівши біля вікна, я притулилася лобом до холодної шибки. У моїй голові були тільки питання. Багато питань, на які у мене не було відповідей.

Як Марко міг, так зі мною вчинити? Адже він навіть не став розбиратися. Він не пішов за мною, не спробував дізнатися чому я все це сказала. Йому настільки було все одно? Або ж, навпаки, він і так знав про це все?

Так, я ніколи не озвучувала йому своїх думок про його батька, тому що ми не так давно почали нормально розмовляти. І Марко не відповідав за гріхи свого батька.

Сьогодні я не змогла стриматися, не змогла просто промовчати, коли Стефано почав ображати мене, а після і Марко. Людина, яка не мала права говорити про мене взагалі нічого, наговорила купу гидот.

Коли голова закипала від такого потоку думок, я абсолютно непомітно для себе приїхала в потрібну частину міста і вийшла з автобуса, ледве не пропустивши потрібно зупинку.

Обережно, постійно озираючись і виглядаючи навколо хоч щось підозріле, я пішла вперед.

Нікого і нічого я не побачила. І, начебто, все було спокійно, але мене не покидало дивне почуття, яке я раз у раз гнала геть. Напевно, це вже нагадувало легку форму параної - заспокоювала я себе.

Зайшовши в наше "таємне місце", як його називав Лоренцо, я озирнулася на всі боки. Посеред ночі тут було не так вже й страшно. Тим більше, що раніше я тут завжди була разом з Лоренцо.

Зрадівши тому, що на телефоні був майже повний заряд і тут же засмутившись, що, розблокувавши екран, я не побачила пропущених від Марко, я включила ліхтарик.

Освітивши приміщення і переконавшись, що в ньому нікого немає, я пройшла в ту сторону, де стояло старе крісло. Запилене крісло, але зараз я була рада і такому.

Піднявши ліхтарик трохи вгору, я почала дивитися на тумбу, в якій Лоренцо завжди зберігав якісь папери ... і тут мене відвідала ідея, нехай дурна ... Але все ж краще, ніж сидіти та гіпнозувати телефон в примарній надії на те, що Марко подзвонить.

А раптом в цих паперах було щось, що могло мені стати в пригоді? Раптом саме тут Лоренцо тримав хоч якісь докази?

Гортаючи папірець за папірцем, я відчувала, як на мене, навалюється втома ...

Це був вкрай напружений і важкий день, сил майже не залишилося. На стільки, що я і сама не помітила, як сидячи провалилася в сон.

Мені здавалося, що я спала в пустелі. Було настільки спекотно і душно, що було важко дихати. Я була готова продати душу за ковток води, але її ніде не було. Я не знала - чи був це сон чи ні. Спочатку мені здавалося, що сон, а після, що реальність ...

Повіки були настільки важкими, що їх було нереально відкрити. А після ... Пролунав гучний сплеск. Напевно такий, коли вибухає хлопавка або петарда. Я, моментально розкривши очі, почала озиратися на всі боки.

Зрозуміла, що знаходилася все там же. В укритті Лоренцо. Заснула в купі палітурок і листків, які виявилися марними. Ніякої потрібної інформації в них я не знайшла.

Я не відразу зрозуміла, що в приміщенні хтось був. Очі все ще не встигли відійти від сну. Все, що я бачила, так це розмиті плями перед собою і постійно терла очі. Але ось те, що чула кроки ... Це було точно! Тепер я була впевнена на всі сто, що в приміщенні хтось був ... І, судячи з того, що кроки почали наближатися, цей ХТОСЬ йшов до мене...

****************************************************************************************

Коли я побачила знайоме обличчя, мені ще більше стало здаватися, що я сплю. Адже такого ж просто не могло відбуватися насправді.

Більше було схоже на злий жарт або розіграш, ніж на людину, яку я зараз найменше очікувала побачити.

- Лоренцо, це ти? - Я примружилася, намагаючись розглянути силует хлопця, щоб переконатися в тому, що відбувається.

- А кого ти тут очікувала побачити? - Посміхнувся хлопець, абсолютно невинно.

Якщо я перебувала в шоку, то він, навпаки, здавався занадто розслабленим. Вся ситуація здавалася настільки дивною, що я навіть не відразу зрозуміла, що саме мене бентежило.

Я все ще повними шоку очима дивилася на Лоренцо. Останній раз, коли ми з ним бачилися, я зробила йому дуже боляче. Нехай і не спеціально, але все ж сказала ті речі, які на той момент не були правдою. Але після ... Після ми ж і справді з Марко стали парою ...

- У тебе все добре? - Хлопець зробив крок вперед і простягнув мені руку.

А я все вдивлялася в його обличчя. Шукала сліди побоїв або каліцтв ... Я сподівалася, що Генуальдо стримав слово і відпустив Лоренцо, але до останнього не була в цьому впевнена.

"Марко тобі ніколи не брехав" - внутрішній голос вдарив по самому хворому місцю. Думки про те, що вчора варто було стриматися, дочекатися поки Стефано піде, а після задати всі цікаві для мене питання Марко, прийшла в мою голову занадто пізно.

І все це призвело до того, що наразі я перебувала у вкрай скрутній ситуації. Хоча б просто тому, що я не була готова ось так віч-на-віч зіткнутися з колишнім хлопцем. Який, між іншим, через мене постраждав.

Мені було одночасно і ніяково, і соромно, і досить дивно спілкуватися з ним зараз. Я просто не знала, як це робити. Що говорити, як себе поводити ...

- Привіт, все більш-менш непогано, - спробувавши розтягнути губи в усмішці, я схопилася пальцями за простягнуту руку, і Лоренцо допоміг мені встати з крісла.

- Я навіть не можу уявити, що повинно було статися, щоб ти ночувала тут ...

Хлопець зазирнув мені в очі, і я побачила в них тривогу. Після всього, що я зробила, він все ще турбувався про мене. Мені стало соромно.

- Просто мені потрібно було подумати.

- Він тебе образив? - Лоренцо, як завжди, потрапив прямо в точку. І саме в цей момент мій телефон, що валявся на кріслі, завібрував. Я подивилася на екран і побачила повідомлення від Марко.

"Бібі! Відповідай! Я все одно тебе знайду!" Після цього, поруч з повідомленням, з'явилася цифра п'ятнадцять. Значить, Марко писав мені далеко не перше повідомлення. Серце стиснулося, а на очі навернулися сльози. Йому не плювати. Не плювати на мене.

- Белла! - Лоренцо струснув мене за плечі та змусив подивитися на нього. - Що ти тут шукала? Чому всі папери розкидані? - Я не стала брехати Лоренцо.

- Я думала, що можливо зможу знайти тут якісь докази твоїх слів ...

- Яких? - Лоренцо, примруживши очі, уважно сканував моє обличчя.

- Тих, що Стефано Генуальдо винен у смерті мого батька!

- Він не просто винен, він і є вбивця! - Прогарчавши це, Лоренцо стиснув сильніше пальці на моїх плечах.

- Мені потрібні докази. І я подумала...

- Навіщо? Щоб показати твоєму чоловікові який у нього поганий батько? Що, не поділила зі старшим Генуальдо сина? - В тоні хлопця було стільки зневаги, що, якби я могла від нього відсахнутися, я б це обов'язково зробила.

- Щоб ...

- Ти ж вийшла за нього заміж не дивлячись на те, що вони вбили твого батька ...

- Марко був ще дитиною! Він не несе відповідальності за те, що зробив його батько! - Прокричав ці слова в обличчя Лоренцо, я була готова вчепитися нігтями в його обличчя. Я, адже, щиро так вважала.

- Раніше ти була іншої думки. Твій Марко вбиває людей. До того ж не такою він був і дитиною ...

- Припини!

- Ти ж прекрасно знаєш, що він зараз стоїть на чолі клану? А це значить, що він убив людину. Що його руки по лікоть в крові. Як і у його батька.

Я знала про те, що голова клану повинен виконати певні дії, щоб стати на чолі. Щоб йому підпорядковувалися. Але до недавнього часу мені навіть не було необхідності навсправжки замислюватися про це.

- Я не хочу це слухати! Мені потрібні докази того, що Стефано винен. І все!

- Хочеш доказів? - Лоренцо знову струснув мене за плечі. - Тоді ти даремно все тут перерила. Вони в іншому місці.

- Де?!

Я хотіла їх побачити. Зараз мені це було просто необхідно.

Запанувала мертва тиша. Я чекала на відповідь, а Лоренцо мене розглядав пильним поглядом, як раз коли мій телефон почав знову вібрувати. Перевівши на нього погляд, я побачила, що дзвонив Марко. Я навіть не роздумуючи сіпнулася в сторону телефону, але Лоренцо тільки сильніше стиснув пальці на моїх руках.