Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

- Я можу тебе відвезти, але твого покруча з нами не повинно бути. Ти не візьмеш трубку. Ти залишиш телефон тут і тільки за цих умов я тебе відвезу туди, де заховані докази.

Мої очі все ще дивилися на телефон. Марко не здавався, тільки екран згасав, як тут же починав світитися знову.

- Добре, - у погляді Лоренцо віяло незвичним холодом, навіть не дивлячись на те, що він зараз збирався мені допомогти.

Мені необхідно було дістати ці докази. Я повинна була підтвердити свої слова. Просто була зобов'язана показати чоловікові, що я нічого не вигадувала.

- Тоді пішли, - Лоренцо схопив мене за руку і потягнув у бік виходу.

Коли ми вийшли на вулицю, я побачила, що біля будинку була припаркована машина. Я раніше її у нього ніколи не бачила. Велика. З тонованим склом. Вона була більше схожа на мікроавтобус.

Як дивно, що він їздив на чомусь подібному...

Натиснувши на ручку і смикнувши її в сторону, Лоренцо показав мені жестом, що варто було поквапитися і залізти в салон. Я була готова мовчки виконати все, що він мені скаже. Але в останню секунду я зупинилася.

Я на інтуїтивному рівні розуміла, що робила щось не так. Але не могла зрозуміти, що саме. Десь була помилка, але я не бачила каверзи. Єдине, що зрозуміла, так це те, що мені потрібно було повернутися в будинок, взяти телефон і подзвонити Марко.

Поступово мої дії почали вибудовуватися в голові в правильному порядку. Якого біса я раптом пішла з Лоренцо, виконуючи настільки дивні прохання?!

- Я передумала, - повернувшись до Лоренцо, я вимовила ці слова досить впевнено. Ось тільки зробити крок в сторону у мене не вийшло.

Обличчя хлопця моментально змінилося. І він, схопивши мене за волосся, притягнув до себе.

- Пізно, ідіотка. Ти ніколи не вміла думати, і зараз надай цю роботу мені!

Під мій вереск Лоренцо затягнув мене в машину...