Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Слава на чергуванні, тому він сьогодні не їде. Можеш спати у його кімнаті, або у моїй, а я спатиму на дивані. 

- Я бачу, ти вже все спланував.

- Я навіть тебе смачною вечерею нагодую. Чесне слово.

- Мені треба речі взяти, - кажу приречено, бо сперечатися з ним немає сенсу. На кожне моє слово у нього в запасі знайдеться десять. То може воно і на краще, що не треба буде завтра рано вставати. Хоч висплюсь за весь тиждень. 

До моєї квартири їхати три хвилини, тому дістаємось ми швидко. Відчиняю двері квартири і пропускаю Андрія вперед. 

- Ласкаво прошу у мій дім.

Він повільно проходить в середину і з цікавістю оглядається. У порівнянні з його квартирою ця виглядає крихітною, а він в ній наче велетень. 

- Будь, як вдома, а я піду переодягнусь та візьму якісь речі із собою, - заходжу до своєї кімнати не потрудившись запросити друга, бо не пам'ятаю який безлад могла залишити в ній під час ранкових зборів. - І не забудь, що ти обіцяв мене нагодувати, бо я голодна що вовк.

Одягаю в дорогу зручний теплий костюм, до рюкзака кидаю лише джинси, реглан, піжаму та білизну сподіваючись, що завтра я таки повернусь додому.

- Може кави? - запитую у друга коли виходжу з кімнати і застаю його на кухні біля вікна.

- Краще в дорозі поп’ємо, - переводить погляд на мене. - Покажеш свою кімнату?

- Звісно, - відповідаю з легкістю, але трохи ніяковію від того, що моя помешкання не таке велику та сучасне як у нього.

Андрій проходить в кімнату і обходить її по колу, виглядає у вікно, а потім зупиняється біля полички.

- Це твоя родина? - бере в руки рамку з фото.

- Так, це Надя, Ярослав та Катя, моя сестра.

- Якби ти не була рудою, то я навіть і не подумав би, що вони тобі не рідні.

- Так і є, - сміюсь з його слів. - Іноді так буває, що діти стають схожі на прийомних батьків.

- Затишно у тебе, - ставить рамку на місце. - Але ти могла б жити у мене. У квартирі є вільна кімната і гроші б зекономила.

- А потім кожного ранку дівок твоїх виганяти. Ні дякую, - кажу сміючись і підштовхую його на вихід з кімнати.

- Щоб ти знала, я не вожу дівок до себе у квартиру, - каже ображено, хоча в день мого приїзду переймався, що я могла застати його не самого. Тож від сьогодні беремо слова Андрія та ділимо їх на два. А стосовно спільного проживання, я змовчую, як і першого разу, бо це не те що мені зараз потрібно. І без цього  вистачає непорозумінь з його братом.

Поки одягаємось, вхідні двері відчиняються і у квартиру заходить Марічка. 

- О, привіт! - вітається моя сусідка і впирається поглядом у груди Андрія, що на голову вищий за неї.

- Привіт! - відповідаю. - Знайомся, це Андрій - мій друг.

- Привіт друг Андрій, - наче робот каже дівчина і не зводить з нього погляду. - Я Марічка.

- Дуже приємно познайомитись, Марічка, - каже солодше за мед, усміхається своєю фірмовою усмішкою і цілує їй руку, наче герой старовинного роману.

Ну капець! Тепер точно доведеться переїжджати до нього, бо Марічка не залишить мене у спокої, після цієї циркової вистави друга. Хоча, можна одразу дати їй його номер телефону і нехай сам розхльобує, Дон Жуан сучасності.  

Прощаємось з дівчиною і тримаємо курс до нового божевілля. І як взагалі я примудрилась так вляпатись? Завтра на мене чекає зустріч з Галиною Володимирівною і я лише сподіваюсь, що вона не буде розпитувати про наші зі Славою стосунки, бо їх провал і так надрукований на моєму обличчі.

Ми лише на виїзді з міста, а мій шлунок вже урчить, бо дехто так і не нагодував мене. По дорозі заїжджаємо до придорожнього кафе і купуємо бургери та смажену картоплю які вже завтра вилізуть у вигляді целюліту на моїх боках. Та я подумаю про завтра, а зараз я уплітаю цю смакоту і запиваю її гарячою кавою, поки мій шофер везе мене в ніч.

- Проходь і будь, як вдома, - повертає мені мої ж слова Андрій, і допомагає зняти куртку.

Дивне відчуття знову опинитись у цьому будинку. Саме в ньому я була щаслива два дні, а потім вийшла за його поріг і казочка закінчилась. Проганяю від себе ці думки і йду на кухню, щоб заварити чай і зігрітись з дороги.

- А от і смачна вечеря, як я і обіцяв, - слідом за мною на кухню заходить Андрій і прибирає зі столу рушник під яким рядочком вишикувались пластикові коробочки з їжею. - Ще тепленькі, мабуть, тато тільки привіз, - задоволено розтягує губи у посмішці, коли торкається рукою коробок.

Ну жук, і тут він викрутився змусивши Галину Володимирівну готувати для нього, а Олександру Петровичу довелось виконувати роль доставщика. Ох уже ці дітки.

Андрій накриває на стіл, а я лише спостерігаю за тим, як він акуратно розкладає ароматну їжу по тарілкам. Особисто я б так не напружувалась, і одразу з коробочки накладала б собі у тарілку, щоб не мити зайвий посуд. Та Андрію я цього не пропоную, бо ще подумає, що я рідкісне ледащо. Воно, звісно, так і є але йому знати про це не обов'язково.

Після смачної домашньої вечері і теревеньок з Андрієм вирішую йти спати, бо сил вже немає. Хоч Андрій і пропонував свою кімнату замість кімнати брата, та я відмахнулась. Не хочу, доставляти йому незручностей через своє перебування тут. Саме це я сказала Андрію, хоча насправді я таки хотіла знову побувати у кімнаті Слави. Збоченка? Можливо. Мало страждала? Напевно.

Зачиняю за собою двері кімнати, опираюсь на них спиною і оглядаюсь навкруги. Тут все так само як я і запам'ятала. Відкриваю шафу і обережно торкаюсь його речей, знімаю з вішака його футболку і притуляю до обличчя, щоб відчути його запах, але вона пахне лише пральним порошком. Як би мені не кортіло вдягнути її на себе, щоб бодай так бути ближчою до нього, та все ж таки я знаходжу в собі сили повернути її на місце. Приймаю душ, одягаю піжаму з рудими лисичками, подаровану Катею на Різдво, і лягаю спати, щоб завтра весь день посміхатись, вдаючи, що мені не боляче від байдужої прохолоди Слави.