Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— А я от на них не зважив, — сказав Ґімлі, — бо тоді ми нарешті дали запеклий бій. Там, у Пеларґірі, стояв головний умбарський флот — п’ятдесят могутніх кораблів і чимало менших суден. Багато хто з тих, кого ми переслідували, дістався до гаваней раніше за нас і приніс зі собою страх; тож декотрі судна відчалили, намагаючись утекти, і спускалися за течією Ріки чи приставали до протилежного берега, а деякі менші човни охопило полум’я. Проте гарадрими, котрим уже нікуди було відступати, розвернулись і приготувалися дати нам відсіч: розпач додав їм люті, й вони, поглянувши на нас, засміялися, бо армія їхня все ще була велика... Араґорн же спинився і закричав гучним голосом: «Нумо, вперед! Чорним Каменем я заклинаю вас!» І зненацька Примарне Воїнство, що доти трималось осторонь, налетіло, мовби сірий потік, змітаючи все на своєму шляху. Я чув приглушені крики, тихе сурміння ріжків і шепіт безлічі далеких голосів — ніби відлуння давно забутої битви за часів Темноліття. Воїни оголили тьмяні мечі, та чи були ті леза гострими через стільки років, того я не знаю, бо Мерцям уже не потрібна була інша зброя, крім страху. Ніхто не міг устояти перед ними... Вони пробралися на кожен корабель, що тікав Рікою, а далі полинули понад водою до тих, які стояли на якорях; і всі моряки, охоплені шалом та жахом, стрибали за борт, окрім хіба що прикутих до весел рабів. Ми безпечно врізались у лави ворогів, котрі втікали від нас, і гнали їх, неначе вітер листя, доки дісталися до узбережжя. Тоді на кожен із великих кораблів, які там залишились, Араґорн послав когось із дунедайнів, і вони втішали бранців, котрі були на борту, і наказували їм відкинути страх та звільнитися... Ще до кінця того темного дня супротивник припинив опір: усі чи то потонули, чи повтікали на південь, сподіваючись пішки дістатися до своїх країв. Чудним і дивовижним здалося мені те, що мордорські задуми порушили примари темряви і страху. Ворога вразили його ж таки зброєю!

— І справді, дивно, — погодився Леґолас. — У ту годину я поглянув на Араґорна й подумав, яким величним і жахливим Володарем він міг би стати, маючи таку силу волі, якби вирішив забрати Перстень собі. Мордор недарма боїться його. Проте шляхетність Араґорнового духа годі осягнути Сауронові, бо Араґорн — один із нащадків Лутієн. І рід його ніколи не перерветься, хоч би скільки довгих років минуло.

— Очі ґномів не такі далекозорі, — сказав Ґімлі. — Втім, Араґорн й справді був надзвичайно могутній того дня. Атож, цілий чорний флот був у його руках, і він вибрав собі найбільший корабель, і зійшов на нього. Тоді, за наказом нашого капітана, засурмили всі ті численні сурми, які ми відібрали у ворогів, і Примарне Воїнство відступило на берег і завмерло, мовчазне та ледь помітне: видно було тільки червоні вогники в їхніх очах і заграви суден, що палали. І Араґорн звернувся до Мерців, крикнувши могутнім голосом: «Почуйте слово Ісільдурового Спадкоємця! Ви виконали свою клятву. Повертайтеся й уже ніколи не тривожте цих долин! Линьте додому і спочивайте з миром!..» І тоді Король Мерців став перед своїм військом, і зламав свій спис, і кинув його долі. Потім низько вклонився Араґорнові й відвернувся, а ціле сіре військо миттю знялось і зникло, мов імла, яку відносить несподіваний порив вітру. І мені здалося, ніби я пробудився зі сну... Тієї ночі ми перепочивали, та інші тим часом працювали. Бо на волю випустили багатьох бранців і звільнили багатьох рабів, котрі належали до ґондорського народу й котрих захопили під час набігів; невдовзі біля нас зібралося чимало людей із Лебенніну та з Етіру, прибув також Анґбор із Ламедону разом із усіма вершниками, котрих він спромігся скликати. Страх перед Мерцями вже не дошкуляв людям, тому вони прийшли нам допомогти і поглянути на Ісільдурового Спадкоємця, бо поголос про нього ширився скрізь, мовби вогонь у темряві... І це — майже кінець нашої історії. Упродовж того вечора й тієї ночі люди полагодили багато суден, на які набрали команди, а вранці флот вирушив у путь. Тепер мені здається, що все це відбулося давно-давно, хоча насправді то було тільки передучора вранці — на шостий день, відколи ми виїхали зі Смурного Капища. Втім, Араґорна квапив острах, що його військо може спізнитися... «Від Пеларґіра до пристаней у Гарлонді двадцять миль і ще сім, — сказав він. — Але до Гарлонду ми мусимо дістатися завтра, бо інакше нас спіткає остаточна поразка...» На веслах тепер сиділи вільні люди, і мужньо вони трудилися, та ми все одно повільно піднімалися вгору Великою Рікою, бо змагалися з її течією. І хоча на півдні вона не дуже прудка, вітер не допомагав нам. Важко було би мені на серці, попри всі наші перемоги в гаванях, якби Леґолас раптом не засміявся... «Не хнюп свою бороду, Дарінів сину! — сказав він. — Адже мовлять: що скрута страшніша, то надія сильніша». Про те, яку надію мій друг роздивився в далечі, розповісти він не захотів. Коли запала ніч, темрява стала ще густіша, ніж раніше, і наші серця роз’ятрилися, бо ген на Півночі ми побачили попід хмарою червону заграву, й Араґорн мовив: «Мінас-Тіріт у вогні»... Однак опівночі надія і справді відродилася. Майстерні в морській справі етірці, пильно вдивляючись на південь, повідомили, що свіжий вітер із Моря несе до нас зміни. Ще задовго до світанку на щоглах наших кораблів затріпотіли вітрила, і швидкість наша зростала, доки ранок забілив піною прови суден. А далі вже було те, про що вам відомо: попутний вітер підганяв нас, у небі визирнуло Сонце і, коли минули три ранкові години, ми прибули до Гарлонду і розгорнули парадний бойовий штандарт. Хай що трапиться згодом, а то був таки великий день і урочий час!

— Хай яким є майбутнє, величні вчинки не втрачають своєї ваги, — сказав Леґолас. — Похід Стежками Мерців був величним діянням. І величним буде, хоч би в Ґондорі й не залишилося нікого, хто би міг його оспівати у прийдешні