Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

У замку стояла мертва тиша. Тільки Аркх, вмостившись у величезному кріслі з стародавнього мореного дуба, нервово відбивав пальцями по підлокітниках чечітку. Зазвичай Ульфік нікому не дозволяв займати своє крісло, але зараз він, хмурячись, мовчки спостерігав за молодшим сином. У свої двадцять п'ять років Аркх був сильним та досвідченим воїном. Якщо треба було залагодити будь-яку проблему без втручання сили чи магії – звали Аркха. Він був хитрим та розумним ельфом.  Простим словом міг  вирішити майже будь яку проблему. Хоч і хорошої бійки Аркх теж не цурався.

-Весь у матусю,- зиркнув Ульфік у бік Маріелли, яка в цей момент ніжно заколисувала на руках чорнявого малюка.

У голови роду вже була можливість уважно розглянути хлопця.  Аркх не помилився, поза всяким сумнівом, це був крихітний сильфід. І типова для їх воїнів зовнішність, і буйна неприборкана вдача. А ось цілковита неповага до старших ельфів – це щось! Та що там неповага – повний ігнор. І, тихенько реготнувши, Ульфік згадав, як його могутні воїни, які підкорили у темних боях тисячі супротивників, безуспішно довгу годину намагалися впіймати хлопчика.  Швидкий,  наче блискавка,  в’юнкий,  немов вугор,  малий кожного разу вислизав із  розставлених рук. Його палиця та гострі зубки виявилися грізною зброєю проти ельфів.

Ще й Маріелла додала проблем. Вона вперше за довгий час продемонструвала свою  демонічну кров та вдачу.

-Якщо хоча б один синець з’явиться у мого онука, або волосинка з його голови впаде,  я вас, вухані незграбні,  до диявола у пекло відправлю. Особисто буду дрова у вогонь підкидати!

Онук. Це ж  придумала таке… Хто зна,  насправді,  від кого того хлопчака та жінка народила.

Але хлопчисько так сподобався Ульфіку, а його Маріелла так нудьгувала за маленькими демонятами, що Ульфік про себе вже прийняв рішення: якщо їм не вдасться знайти батька дитини, а кволій золотоволосій жінці явно не можна довірити виховання справжнього ельфа, він сам виховає пацана. Як воїна. Як сельфіда. Як свою дитину. Дивно, але ситуація, що склалася, майже не турбувала ельфа, а швидше навіть забавляла. Давно він так не розважався. І він знову спробував приховати іскру сміху, опустивши вниз чорні очі і насупивши волохаті брови. Чорні брови-стріли - як у всіх сильфідів, як у його дітей, як у того маленького хлопчика,  що довірився лише його дружині.

-Тьху ти, - тихенько вилаявся Ульфік. -  А може, й правда – онук?

Обличчя Аркха завмерло, жодну думку не можна було прочитати на його мужньому обличчі. Він так і не знайшов свою Тассю. Її магія була надто молода і некерована. Дика сила залишила багато помилкових слідів, уносячи дівчинку подалі від її нової родини. Вона ж налякана, вона розгублена… Аркх  немов сам відчував те саме,  що й вона. Серце його боліло нестерпно.

- Не бійся, мій Вогник. Я обов’язково  знайду тебе.

З цими словами Аркх зірвався з місця і пірнув у туман порталу. Слідом за ним, на допомогу Аркху, благословлені кивком  голови роду, вирушили ще два воїни-сельфіди.

- Рід своїх не кидає, - промимрив Ульфік і подивився на щасливу Маріеллу.

Маріелла обдарувала чоловіка демонічно милою посмішкою і прошепотіла малюкові, що заснув неспокійним сном:

-Ми своїх не кидаємо, малюк. Ти знайшов свою сім'ю, – і ніжно цмокнула його в лоба.

- Не факт, - знову вперто пирхнув Ульфік.

Його безмірно дратувала ситуація, на яку він ніяк не міг вплинути. Ця вперта жінка вже все вирішила і за нього,  і за їх сина Гранта.

Насправді, йому дуже хотілося взяти на руки цю дитину. Ульфік ніколи не був сентиментальним і, за винятком своїх дітей, чужих майже недолюблював. А цей шибеник виявив таку відвагу, на яку не всякий дорослий ельф,  чи навіть демон здатний.

Очі Ульфіка заблищали від сміху, коли він згадав бойову стійку малюка, дручок із залишками кропиви. А як він вчепився у Гранта – найгрізнішого воїна усіх земель?

- Треба буде вивчити той бойовий клич, що кричав пацан. І буду їм лякати жінку, - знову хмикнув Ульфік.

Немов прочитавши його думки, Маріелла послала йому чарівну посмішку.

-Бач, як сяє.Треба буде її ще одним чадом нагородити - нехай тішиться, - і щось у грізного Ульфіка у штанях піднялося й ожило.

Він уже встав і попрямував був до дружини, як раптом позаду рипнула сходинка. Не треба було озиратися, щоб зрозуміти, що то повернувся старший син. Він завжди спускався зі своїх покоїв беззвучно, наче барс, і лише на останній сходинці – і то лише з поваги до батька – робив "ррип". Немов попереджав.

Грант підійшов до матері і пильним поглядом подивився на дитину. На ніжних щічках видно було сліди від сліз. Маріелла, звичайно ж, вже залікувала своєю магією здерті під час "битви" з грізним Грантом до крові кісточки на руках, але крихітні кулачки малого все ще були щільно стиснуті.

-Як же вони схожі, -  милувалася Маріелла,  переводячи погляд з Гранта на онука.

Тільки сліпий не міг  побачити їх  тотожності. Або такі вперті бовдури,  як її Ульфік.

Саме Маріелла і змогла утихомирити маленьке бісеня, яке шалено, наче маленьке звірятко, кидалося на величезних ельфів, по черзі вигукуючи то свій клич, то вимогливе "віддайте маму". Так, власне, тільки вона й ризикнула підійти до хлопця.

Грант, не спускаючи погляду з малюка, розігнув крихітний кулачок, що чинив опір навіть уві сні, і зняв зі своєї руки родовий перстень. Обережно приміряв його на пальчик малюка. Перстень тієї ж миті спалахнув, у дорогоцінному камені забігали іскорки. Очі Гранта широко розплющилися, і суворі губи торкнулися. Неймовірно!.. Вперше за довгі роки, його губи розтягнулися у ніжній посмішці.

- Здається, я пропустив довгих чотири роки. - І тихо додав: - І три місяці.

- Він  так схожий на тебе, сину, що й не потрібно було сумніватися, - прошепотіла мама, з надією та радістю спостерігаючи як відтає застигле на довгі роки рідне обличчя.

- Навіть три місяці? – Маріелла посміхнулася. – Ти впевнений в цьому?