Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Раптом Сідалковський замовк. Ядвіга, про яку він, здавалося, зовсім забув, плакала, по її напудрених щоках текли сльози, залишаючи неглибокі, рівні борозенки.

— Що з вами, Ядвіго?! Ви плачете?

— Нічого, Євграфе… Нічого, розповідайте… Прошу вас…

Сідалковський відчув у собі раптову втому і наплив і незрозумілого смутку. Згадалися мати, рідна Вапнярка, перон і гудки паровозів, що маневрували в депо. На серці стало тоскно-тоскно… «Фраєр, — раптом сказав він сам собі.— Паршивий фраєр! Звідки це в тебе, коли ти встиг зіпсуватися і хто тебе зіпсував? Ти ж не жив у розкошах… Батьки ж твої були добрі й чесні люди… Звідки ж ти, Сідалковський?! Звідки такі, як ти, беруться? Хто, який загадковий світ вас породжує?..»

— Продовжуйте, Сідалковський! Чого ж ви замовкли? Мені з вами так цікаво.

— А може, поговоримо про Канни? — запитав, підводячись, Сідалковський.

— Не треба про Канни. І про Ніццу не треба, Євграфе… Розкажіть про Вапнярку! Що було з вами далі?..

— Того літа ми виїхали до Одеси. Життя мамине стало нестерпним. Вони вже хотіли, здається, за когось вийти заміж, аби тільки дядько Дмитро до них не чіплявся. «Не приходьте до мене, я вас дуже прошу! Ви ж знаєте, я жінка, слабка жінка. Можу не витримати ваших залицянь і вийду за вас заміж, Дмитре. Але у вас же троє дітей! Ви про них подумали?» Оте «троє дітей» остаточно доконало мене. «Тільки через мій труп! — заявив я, мацаючи синці, залишені мені на згадку синами дядька Дмитра і тітки Оляни. — Мама ніколи не вийдуть за вас заміж! Так і знайте!» — крикнув я і почав випихати дядька Дмитра з хати. Він не пручався. Мовчки м'яв шапку в руках, розгублено бубонів: «Ну, синок! Ну почекай! Не виштовхуй мене!» А сам задки переступав пороги — спочатку хати, потім сіней. Я не знаю, правильно я тоді вчинив чи ні. Але тієї ночі мама мені сказали: «Добре, синку! Поїдемо в Одесу, якщо ти так хочеш. От тільки де грошей позичити на дорогу? Світ же неблизький. Та й хто у Вапнярці вдові позичить?»— «Бабця Джегужевська, — запалився я. — Вона позичить». — «І вона не позичить», — мовила мама. «Мені позичить. Ти ж знаєш, як вона мене любить». Другого дня я пішов до бабці і про все розповів. Вона довго пудрила носа пудрою, яка мені теж здавалася здобною, як борошно на її солодких булочках і тістечках. Потім мовчки підійшла до старовинного, в якійсь покрученій рамі, дзеркала, якийсь час дивилась на свій ніс, розтягувала для чогось мішки під очима, а тоді, різко повернувшись до мене, обняла, пахнучи парфумами і кондитерською фабрикою. «Не треба вам їхати до Одеси! Для чого вона вам? Пропадете ви там, дітки…» — сказала. «Ну що ви, бабцю! Чого ж ми пропадем? Мама там працюватиме, я вчитимусь. А потім, коли я вивчусь на капітана або, ще краще, на штурмана далекого плавання, я приїду до вас і заберу з собою, покажу свій корабель. Запрошу вас на капітанський місток. І обов'язково привезу вам, бабцю, такий закордонний подарунок, якого ви ще не бачили. А ще привезу вам солодкого борошна для тістечок». Пам'ятаю, бабця тоді теж плакала і сказала: «Ну, добре! Скажи, хай мати прийде…» Не знаю, що бабця казала мамі…

Раптом Євграф відчув, що з нього ніби спала якась маска і він став, як у дитинстві, самим собою, кудись щез Сідалковський «номер два».

— Вам, мабуть, сумно зі мною, Ядвіго? — якось по-особливому вимовив він її ім'я, яке йому чомусь не дуже подобалося.

— Що ви, Сідалковський! Мені дуже цікаво! Мені все цікаво, про що б ви не розповідали!

— Навіть про Канни? — несподівано повернувся до нього Сідалковський-другий.

— Навіть про Канни, — у тон йому повторила Ядвіга.

— Не знаю, що тоді бабця казала матері, які саме позичила гроші. Знаю тільки, що нібито дві золоті монети, бо мама боялися, як би їх краще в Одесі збути, щоб одесити не надурили, бо ті такі, що можуть. І ще мама принесли мені костюмчик, пошитий з якоїсь товстої матерії в кліточку. Я його тоді відмовився одягти. «Це тобі подарунок від бабці Джегужевської,— сказала мама. — Зараз не треба його одягати. Одягнеш тоді, коли йтимеш на станцію. Так бабця просила. Вона тебе дуже любить і хоче, щоб ти був одягнений саме так». — «Мамо, — сказав я серйозно. — Але ж так тільки паничі та буржуї ходять! Я в книжках бачив. Мене ж уся Вапнярка засміє! Мама сказали, що ми їхатимемо поїздом дуже рано і ніхто мого костюма, окрім Джегужевської, не побачить. До костюма бабця додала ще маленькі, якраз на мене, як казали мама, літні сандалії з защіпками, котрі мені здалися дівчачими, і я сказав, що краще поїду босий. А також берет з білою хризантемою на вершечку. «І все оце мені одягти?!» — перепитав я. «Але тепер ми ж житимемо в Одесі! Ти ж бачив, в Одесі усі так ходять». — «І що, я носитиму оцей симпопоньчик?» — поцікавився я, хоч тоді ще не знав, що саме так його називають в омріяній мною Одесі. «Носитимеш!» — наполягли мама. — Сідалковський замовк і важко зітхнув: — Завдали ж ви мені мороки, Ядвіго!.. Мабуть, досить спогадів. Я не футболіст, не король голубого екрана, як каже Стратон Стратонович, і вам моя біографія ні до чого…

— Що ви, що ви! — замахала руками Ядвіга. — Мені дуже цікаво, що було далі. Як склалося ваше подальше життя?

— Подальше життя ще не склалось, — загадково посміхнувся Сідалковський. — Воно ще складається. Я вам краще скажу про свою обітницю, яку я дав колись ще юнаком…

— Про вашу обітницю потім… Прошу вас, — благально заглянула йому у вічі Ядвіга, ще не здогадуючись, як і Сідалковський, що саме після цього слова «обітниця» так різко повернеться їхня доля.

Сідалковському ніколи не бракувало співбесідниць. Але таких активних слухачок, як Ядвіга, у нього ще не було. Капітульська не тільки