Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Я не філолог, Сідалковський, я жінка! І не задавайте мені, перепрошую, таких запитань. Я сказала те, що сказала, — повторила вона його фразу.

— Пробачте, я не хотів вас образити… Народився я на дуже мирному кордоні: між Крижополем і Томашполем — у Вапнярці. Виховувався не в гувернантки. Виховували мене мама з татом. Більше мама, а ще трохи пані Джегужевська. Не дивуйтесь, тут я не жартую. То наша сусідка — бабуся Джегужевська. Приїхала до нас перед війною, а виїхала вже після війни. Здається, у Лодзь. А може, в Краків. Точно не скажу. Виховувала вона мене, як тепер кажуть, на громадських засадах. Вчила трохи по-польськи, але навіть у дитинстві в мене не було нахилу до вивчення мов. У моїй пам'яті залишилось хіба кілька польських слів. Принаймні не вистачило б для того, щоб написати вам, Ядвіго, любовну записку…

Капітульська посміхнулася і потиснула йому руку.

— Мати моя — звичайна селянка. Батько — службовець: чи то писар, чи то працівник філії зв'язку. Пані Джегужевська в це не вірила й запевняла мене, що я благородного походження. На жаль, я й досі не знаю, що вона мала на увазі. Але тоді я в це швидко повірив, хоч уголос нікому не казав. Правда, одного разу поцікавився в матері у присутності тата, хто мій справжній батько, і дістав од мами стільки ляпасів, що їх вистачило б на цілий дитсадок. З того часу до пані Джегужевської мені заборонили ходити, хоч про батька не вона мені сказала, а інша сусідка. Я тоді ще не знав, що найсолодший плід — заборонений, але все одно вечорами тікав до пані Джегужевської, яка читала мені цікаві книжки, показувала богів, схожих на людей, і пригощала такими смачними тістечками, що я почав катастрофічно круглішати. За це, очевидно, мене тоді й прозивали «Булочкою». У пані Джегужевської у Вапнярці не було нікого. Мабуть, тому вона й віддавала мені стільки часу: причісувала мене, навчала їсти виделкою і ножем. Пані називала мене «мій пануньчик», що мені страшенно не подобалось. Я не любив ласки, як усі сільські хлопці, та й соромився, але мені смакували її тістечка й смажені з цукром зернята. Коли стара пані хворіла, ми з мамою провідували її. Мама мої були добрі й лагідні, але таких смачних тістечок та здобних булочок, щедро посипаних маком і білим солодким борошном, не вміли випікати… Бабця не спускала з мене очей і весь час запитувала: «Ну в кого воно таке, Мотре, вдалося?» Це запитання завжди сердило маму, і вони дуже гнівалися. Я маму, як завжди водилося на Україні, називав на «ви». Навіть заочно, — Сідалковський, ніяковіючи, посміхнувся. — Батька теж. Так що ви мені, Ядвіго, вибачте… Як вам сказати, за мій стиль розповіді, чи що…

— Що ви, Євграф! — посерйознішала Капітульська. — Мені дуже приємно. У вашій розповіді стільки екзотики…

— Коли мама гнівались, вони ставали ще вродливішою і казали бабці: «Ну що ви таке кажете? Хіба не бачите, що він викапаний батько?» У цьому я пересвідчився тепер, коли побачив фотокартку свого батька в молодості. Ми так схожі один на одного, що нас можна було б віднести до близнюків. Незабаром та… — він хотів сказати «тато», але тут же поправився: — Незабаром батько померли. Їх поїзд переїхав. Я тоді це горе не так гостро сприйняв, як згодом смерть матері… Мама мої померли два роки тому…

Сідалковський, нахилившись, на хвилинку замовк. Чи йому справді було тяжко говорити, чи він просто грав, щоб викликати співчуття у Капітульської,— важко сказати. Ядвіга це зрозуміла як перше і поклала й другу свою руку на його.

— Мама залишились удовою. У селі казали, що їм бути вдовою навіть личить. Бо вони справді були дуже гарні, вродливі. І я мав усі підстави казати в школі, що мої мама — найкращі. Що вони справді були гарною, я дізнався ще й з того, що в містечку, особливо часто у привокзальному буфеті, де дядьки пили пиво з горілкою і закусували вічно пересоленими вапнярськими чебуреками, помітивши на пероні вродливу жінку, неодмінно казали: «Гарна, як наша Мотря». До матері багато хто сватався. Але вони казали, що нікого, окрім батька, не люблять і залишаться вірною батькові до барвінку! Я тоді ще не знав, що означає цей кумедний, як мені здавалось, вислів. Потім я зрозумів, що це до того часу, поки на їх могилці не виросте барвінок. Так воно й трапилося. Мати справді ні за кого не виходили заміж, хоч чоловіки до них ходили, як до церкви. Чому «як до церкви»? Бо гості, коли приходили до мами, щось довго їм бубоніли, а мама їм після цього казали: «Ну, я вас прошу, не ходіть до мене, як до церкви, і не моліться… Заміж я не збираюсь». Тільки одному дядькові в селі вони цього не казали. Але він був одружений, мав жінку і трьох таких шибеників, як я, котрі часто мене перестрівали, коли я повертався зі школи, і випробовували на мені міць своїх портфелів та палітурки книжок. Я довго не міг зрозуміти, звідки у них така ненависть до мене, а коли став дорослішим, то зрозумів: від любові їхнього батька до моєї матері. Згодом до нас почала приходити й мати тих шибеників з п'ятого «б» (мама мої на них казали «урвителі») і щоразу просила: «Мотре, я знаю, що ти найчесніша жінка у нашому селі. Я знаю, ти не винна, що мій Дмитро ходить до тебе. Але я тебе прошу: залиш його або село залиш!» Пам'ятаю, мама плакали, казали, що вони чисті перед тіткою Оляною, але куди вони можуть поїхати з малою дитиною… «В Одесу, мамо, — зрадів я. — Поїхали, мамо, в Одесу! Там море! Я колись виросту, поступлю в моряки, стану капітаном, і ми добре житимемо… Може, я навіть буду п'ятнадцятирічним капітаном!» — додав я, згадавши книжку, яку мені показувала Джегужевська. Одного разу під час канікул мама й справді взяли мене в Одесу. Ми їздили на знаменитий одеський товчок. Я там, пригадую, їв пончики і довго не витирав з губ повидла. Мама казали: «Витри, бо так негарно, за тобою вже ондечки оси літають». А мені було приємно, бо так я довше зберігав солодощі на своїх губах і поступово злизував