read-books.club » Бойовики » Борги нашого життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Борги нашого життя"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Борги нашого життя" автора Андрій Гарасим. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:
гадаю, насправді, вона не хотіла, чи не мала сил повертатися додому. Тож я лишився разом з нею. Сем поїхав до міста, скинув за тиждень гроші, які реально були тут дуже доречні. Так ми і жили. Тоня помалу йшла на поправку, її рани і травми загоювались. Я постійно крутився поруч, допомагаючи їй, лікарям та медсестрам, зрештою, просто намагаючись якось відволікти, підняти їй настрій.

Доки не настав цей день. Коли вранці зайшов до неї у палату, вона дивилась у вікно. Бинти лише частково тепер вкривали її голову, більша частина обличчя була вже вільною від білого ганчір’я, де-не-де на ньому видніли свіжі шрами та рубці.

— Привіт, — привітався.

— Привіт, — мовила вона, не відриваючись від вікна. — А я визирала у вікно, думала, коли ти прийдеш.

— От я і прийшов, — усміхнувся і простягнув букет квітів, що до того тримав за спиною.

— Боже яка краса. Що це за квіти? Здається, лілеї. Ніколи таких не бачила…

— Сказали, що це якісь рідкісні лілеї, з якогось острова в Індійському океані. Нібито, хто вдихне їхні пахощі, той скоро одужає…

— Тут же таких навіть і не продають?

— Так, у місті замовляв.

— Боже, який ти у мене турботливий, — Тоня поцілувала мене у щоку. Я знав, навіть зараз їй було боляче мене цілувати.

— А я знаю, куди ми з тобою поїдемо, коли я одужаю.

— Куди?

— На цей острів, де ростуть такі лілеї. Їстимемо тропічні фрукти і купатимемось голяка у морі. А вночі спатимемо серед цих лілей.

— Це справді класна ідея.

— Ти щось хотів мені сказати?

— Чому ти так подумала?

— У тебе просто вигляд людини, яка хоче щось сказати.

— Так, мало не забув. Мені треба буде вискочити на кілька днів у місто…

— Звичайно, я побуду сама. Я тобі давно казала, що справлюся, коли що, сама…

— І ось тобі на всяк випадок, — я обережно поклав їй у руку конверт.

— Що це?

— Гроші. Тобі ж тут треба на все гроші. Візьми про всяк випадок.

Тоня уважно глянула на мене.

— Ти ж вернешся?

— Так, звичайно, я повернусь. Просто треба закрити деякі справи, розраховуватися з боргами. Аби стати по-справжньому вільним.

— Ну добре. Тоді… до зустрічі?

— Так, кохана, до зустрічі.

І я обережно поцілував її в губи, а потім в щоку, відчувши губами заскорузлість недавно загоєної рани.

Я встав і попрямував до виходу. На виході я обернувся, аби ще раз глянути на неї. Вона знов повернула голову до вікна — певно не хотіла пропустити, як я буду виходити з лікарні.

Я сів в автобус до міста. Цього разу він якось по-особливому неспішно їхав вздовж сірого поля, над яким напрочуд низько купчилися хмари, здається починав накрапати дощ. Я спробував задрімати, проте це мені не вдалося, лише крутився, аж доки не роздратував сусіда, тому відвернувся до вікна і споглядав пейзаж. Безкраї поля простягалися ген за обрій. Здається на цій землі взагалі не було людей, нічого живого, лише сонячні промені пробивалися крізь хмари і грали на полях. Я притулив долоню з розчепіреними пальцями до скла, аби не бути засліпленим яскравим світлом, що лилося з небес. Проте воно досить швидко щезло, сповите сірістю неба.

Нарешті автобус зупинився на кінцевій зупинці. На моїй зупинці. Я вийшов з нього під дощ, що починався.

— Привіт, — почув я знайомий голос позад себе.

— Привіт, Семене, — відповів я, озирнувшись.

— Я вже думав щось сталося — автобуса довго не було…

— Так, справді, він їхав геть повільно. Ніби катафалк…

Сем нічого не відповів, лише міцно стиснув мою руку своїми лещатами. Замість звичного його напівспортивного одягу на ньому був військовий камуфляж.

— Тебе призвали? — зауважив його одяг.

— Ну не зовсім, — усміхнувся він. — Сам пішов. Що з дурня взяти…

— Чому дурня? Зрештою, я так само мав би вчинити…

— У тебе ще буде така нагода.

Сем, показав на старенький бусик, припаркований обабіч дороги.

— От, до речі, мій тарантас.

— Ти, дивлюсь, новою машиною розжився? — усміхнувся я.

— Ненадовго, — похитав головою Сем. — Купили по ціні металобрухту за кордоном, зараз переганяю на фронт.

Він відкрив дверцята машини і я, ховаючись від уже рясного дощу, заліз всередину. Сем теж заскочив до машини. Якусь мить ми сиділи мовчки, струшуючи з себе краплі дощу, потім Сем сказав:

— Тобі Віка привіт передавала.

— Їй теж вітання. Як вона, до речі?

— Надулась на мене. Не хотіла, аби я туди йшов, — Сем кивнув на свою форму.

— Ну що ж, її теж можна зрозуміти.

— А що там у тебе? — перевів розмову Сем.

— Ну, Тоня помалу видужує.

1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борги нашого життя"