Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Доки не настав цей день. Коли вранці зайшов до неї у палату, вона дивилась у вікно. Бинти лише частково тепер вкривали її голову, більша частина обличчя була вже вільною від білого ганчір’я, де-не-де на ньому видніли свіжі шрами та рубці.
— Привіт, — привітався.
— Привіт, — мовила вона, не відриваючись від вікна. — А я визирала у вікно, думала, коли ти прийдеш.
— От я і прийшов, — усміхнувся і простягнув букет квітів, що до того тримав за спиною.
— Боже яка краса. Що це за квіти? Здається, лілеї. Ніколи таких не бачила…
— Сказали, що це якісь рідкісні лілеї, з якогось острова в Індійському океані. Нібито, хто вдихне їхні пахощі, той скоро одужає…
— Тут же таких навіть і не продають?
— Так, у місті замовляв.
— Боже, який ти у мене турботливий, — Тоня поцілувала мене у щоку. Я знав, навіть зараз їй було боляче мене цілувати.
— А я знаю, куди ми з тобою поїдемо, коли я одужаю.
— Куди?
— На цей острів, де ростуть такі лілеї. Їстимемо тропічні фрукти і купатимемось голяка у морі. А вночі спатимемо серед цих лілей.
— Це справді класна ідея.
— Ти щось хотів мені сказати?
— Чому ти так подумала?
— У тебе просто вигляд людини, яка хоче щось сказати.
— Так, мало не забув. Мені треба буде вискочити на кілька днів у місто…
— Звичайно, я побуду сама. Я тобі давно казала, що справлюся, коли що, сама…
— І ось тобі на всяк випадок, — я обережно поклав їй у руку конверт.
— Що це?
— Гроші. Тобі ж тут треба на все гроші. Візьми про всяк випадок.
Тоня уважно глянула на мене.
— Ти ж вернешся?
— Так, звичайно, я повернусь. Просто треба закрити деякі справи, розраховуватися з боргами. Аби стати по-справжньому вільним.
— Ну добре. Тоді… до зустрічі?
— Так, кохана, до зустрічі.
І я обережно поцілував її в губи, а потім в щоку, відчувши губами заскорузлість недавно загоєної рани.
Я встав і попрямував до виходу. На виході я обернувся, аби ще раз глянути на неї. Вона знов повернула голову до вікна — певно не хотіла пропустити, як я буду виходити з лікарні.
Я сів в автобус до міста. Цього разу він якось по-особливому неспішно їхав вздовж сірого поля, над яким напрочуд низько купчилися хмари, здається починав накрапати дощ. Я спробував задрімати, проте це мені не вдалося, лише крутився, аж доки не роздратував сусіда, тому відвернувся до вікна і споглядав пейзаж. Безкраї поля простягалися ген за обрій. Здається на цій землі взагалі не було людей, нічого живого, лише сонячні промені пробивалися крізь хмари і грали на полях. Я притулив долоню з розчепіреними пальцями до скла, аби не бути засліпленим яскравим світлом, що лилося з небес. Проте воно досить швидко щезло, сповите сірістю неба.
Нарешті автобус зупинився на кінцевій зупинці. На моїй зупинці. Я вийшов з нього під дощ, що починався.
— Привіт, — почув я знайомий голос позад себе.
— Привіт, Семене, — відповів я, озирнувшись.
— Я вже думав щось сталося — автобуса довго не було…
— Так, справді, він їхав геть повільно. Ніби катафалк…
Сем нічого не відповів, лише міцно стиснув мою руку своїми лещатами. Замість звичного його напівспортивного одягу на ньому був військовий камуфляж.
— Тебе призвали? — зауважив його одяг.
— Ну не зовсім, — усміхнувся він. — Сам пішов. Що з дурня взяти…
— Чому дурня? Зрештою, я так само мав би вчинити…
— У тебе ще буде така нагода.
Сем, показав на старенький бусик, припаркований обабіч дороги.
— От, до речі, мій тарантас.
— Ти, дивлюсь, новою машиною розжився? — усміхнувся я.
— Ненадовго, — похитав головою Сем. — Купили по ціні металобрухту за кордоном, зараз переганяю на фронт.
Він відкрив дверцята машини і я, ховаючись від уже рясного дощу, заліз всередину. Сем теж заскочив до машини. Якусь мить ми сиділи мовчки, струшуючи з себе краплі дощу, потім Сем сказав:
— Тобі Віка привіт передавала.
— Їй теж вітання. Як вона, до речі?
— Надулась на мене. Не хотіла, аби я туди йшов, — Сем кивнув на свою форму.
— Ну що ж, її теж можна зрозуміти.
— А що там у тебе? — перевів розмову Сем.
— Ну, Тоня помалу видужує.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.