Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Ти працюєш десь чи як?

— Частково. Взяв тут одну роботу, дистанційну. До речі, вдячний за ті гроші, що ти скинув на лікування Тоні. Вони були дуже доречні.

— На здоров’я. А що з ним?

Я дістав з-під ніг свій наплічник і дістав звідти грубеньку теку.

— От тут все, що зміг знайти, — постукав я по теці. — Факти з його біографії. Факти, що стосуються його діянь.

— І де ти все це нарив?

— З різних джерел. З відкритих — державні реєстри власності, інформація по тендерах — це все можна знайти у відкритому доступі. Плюс вийшов на одного журналіста — він кілька запитів зробив. Зрештою, воно все на поверхні. З одним його колишнім співробітником поспілкувався… Зрештою, він не дуже й дбав, аби щось прикрити. Ніби у нього все схоплено намертво…

— Так воно і є. І куди тепер з цим?

— У прокуратуру. Зараз вже інші часи, Семе. Не можна так просто взяти і примусити людей мовчати. І не можна просто так зам’яти справу.

Сем мовчки похитав головою.

— Яким був ідеалістом, Андрію, таким і лишився. Гроші мають зараз не менший вплив. І зв’язки теж. А у нього є і те, і те. Все буде так само, як завжди. Він знову виплутається.

— Саме тому ми й зустрілися сьогодні, аби цього не сталося чи не так?

Семен ствердно кивнув головою.

— Саме так. До речі, часу лишається все менше.

— Ну то не будемо його гаяти. Поїхали?

— Поїхали.

Сем завів мотор. Ми трохи покружляли містом, поки, зрештою, не зупинилися майже на околиці, над річкою серед пагорбів, там де починалася одна з трас на південь. Сем дав задній хід і ми, підстрибнувши на кількох вибоїнах, заїхали у якийсь відбійник.

Я вийшов з машини і роззирнувся навколо. Людей ніде не було. Частина дороги перед нами була перекрита, очевидно там ішов ремонт.

— Ну ось, це воно і є, — промовив Сем, зупинившись коло мене. — Бачиш, як я і казав тобі — дорога в перманентному ремонті, для проїзду вільна лише одна смуга.

— І він саме по цій дорозі завжди їздить?

— Саме по ній і саме в цей час.

— Як завжди, зі всім своїм почтом — водієм, охороною?

— А от і ні. Як ти кажеш, Андрію, часи змінюються. Уяви собі, їздить він сам. І машина зараз у нього дещо скромніше.

— Просто аж не віриться. І чого це раптом?

— Подейкують, він зараз вчергове прагне проскочити кудись наверх, до влади. Тому, певно, і не хоче дуже світити всі ці свої понти. Зараз за цим люди слідкують, хто до кого і на чому під’їжджає. Та, зрештою, чого йому боятись? Гринь на тому світі, ти десь в лісах пропав, я на фронті. Життєвий простір розчищено, дихай собі на повні груди…

Сем витягнув цигарки, запропонував мені, я відмовився, він затягнувся сам.

— Я тут колись давно проїжджав. Таке враження, що цей ремонт тут вічно, — порушив я мовчанку.

— Ну останніх років десять — так точно, — усміхнувся Семен. — Безпрограшна справа по освоєнню коштів…

— Що там у тебе? — спитав я.

— Зараз побачиш, — мовив Сем, і, обійшовши машину, відкрив задні двері. Наступної миті він витягнув з машини якусь зелену трубу середнього розміру.

— Це ж?.. — завмер від здивування я.

— Саме так, — кивнув Сем, усміхнувшись. — Це гранатомет.

— Не занадто для легкової машини?

— А вона у нього броньована. Наче танк.

— Ясно. Тобі допомогти? — я запитально кивнув на гранатомет.

— Ну впоратись з ним я і сам зможу. Ти краще постій на сторожі, подивись на всі боки — місце малолюдне, але хтозна…

— Добре.

Ми замовкли, спостерігаючи за поодинокими машинами, що проїжджали дорогою. Від нас було видно далеко, можна було спостерігати автомобільний потік, що рухався по мосту. Сем підняв руку і показав кудись перед собою. Я глянув у тому напрямку і побачив чорну блискучу машину, що швидко рухалася в наш бік.

— Це він, — коротко сказав Сем, і повернувшись до мене додав скоромовкою. — Відійди в бік, тільки не позад мене, і відкрий рота.

— А для чого рота відкрити?

— Аби барабанні перетинки не луснули.

Я відійшов метрів на п’ять від нього і закляк у напруженому очікуванні. За якийсь час чорна лискуча машина виринула просто перед нами з-за чергового повороту. Семен опустився на одне коліно і вистрілив. Бабах!!! Здається, я забув відкрити рота, а можливо це й не дуже допомогло б, бо на мить я таки втратив слух. Лише спостерігав, як машині вибухом розносить капот, як вона завертає кудись праворуч, і вся в диму та вогні врізається в бордюр. Як біжить до неї Семен, хапається за дверцята, які просто відвалюються, лиш він за них береться, і на нього вивалюється