Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Привіт, — сказала обмотана бинтами голова голосом, подібним до Тониного.
— Привіт, — відповів я, приходячи до тями і намагаючись усміхнутися. — Дивлюся, ти добряче замаскувалася?
— Вирішила тебе розіграти.
Говорила вона надсилу — лишень ледь-ледь ворушачи губами. Я підійшов до неї, хотів обійняти, але так і не посмів — її голова була майже повністю забинтована, і я боявся завдати їй болю:
— Розіграш не вдався.
— Жаль, — відповіла Тоня. — Я не хотіла, аби ти мене такою бачив.
Вона взяла мене за руку і сильно стиснула. Дуже сильно.
— Ти живий. Боже, ти живий…
— Як і ти.
— Я? Хіба ти не бачиш?
— Бачу що? Бинти — це дурня. Ти жива —і це основне.
Її губи скривилися, здається це була усмішка.
— Дурня, справді дурня. Це я про своє обличчя. Як ти думаєш, що там може лишитися, коли по обличчю б’ють кастетом?..
Здається, вперше в житті я бачив, як вона плаче — безголосо, лише плечі здригались. І я, намагаючись бути якомога обережнішим, таки пригорнув її.
— Все буде добре, Тоню, — мовив я.
— Ти так і не вбив його, — кивнула головою вона.
— Ти знала, що я цього не зроблю.
— Так, знала. І не хотіла тебе бачити. Ні бачити, ні чути. А потім дзвонила тобі сама — але вже ти не брав труби.
— Вочевидь вже тоді я не міг розмовляти. Я, до речі, тобі скинув смс, аби ти їхала з міста. Ти його прочитала?
— Так, прочитала. Але спочатку просто не хотіла їхати, а потім вже не хотіла їхати без тебе.
— І де вони тебе схопили?
— Просто прийшли додому.
— Ясно… Це… це все продовжувалось довго?
Тоня замість слів міцно стиснула мою руку і відвернулася.
— Вибач, — промовив я. — Вибач мені.
— За що? Ти все що міг — зробив. Але справді все це було страшно. Все це тягнулось і тягнулась… — розповідала вона, схлипуючи. — А потім я знепритомніла… Він теж був там від самого початку, чи в кінці, не пам’ятаю… Сам не бив, лише дивився… сказав, між іншим, «вбити — це занадто мало». Це точно його слова. А більше вже нічого не пам’ятаю… Прийшла до тями в лісі, далі ти мабуть знаєш…
Вона замовкла, мабуть знов переживаючи сказане, а потім раптово заридала. Не заплакала, а саме заридала, як людина, яка раптом осягнула весь жах того, що з нею відбулося. Я міцно притис її до себе, намагаючись якось погамувати це голосне ридання.
— Тоню, заспокойся, все минулося, — промовив я, і повторив ще голосніше: — Все погане вже позаду.
Обережно гладив її по голові, чи скоріше по бинтах, що вкривали її всю, а вона схлипувала, правда вже ледь чутно, тамуючи свій біль десь глибоко в собі. Я витягнув з кишені мобільника, дешеві пластикові навушники-вкладиші, під’єднав їх до телефона, один навушник я крізь бинти просунув Тоні у вухо, інший взяв собі. Потім трохи поклацавши на телефоні вибрав мелодію, здається це було щось з Леонарда Коєна, після чого взяв Тоніну руку у свої руки.
— Що ти робиш? — спитала вона.
— Танцюю.
— Що?
— Танцюю з тобою. Закрий очі і уяви, що ми не в лікарні. А на якомусь відкритому танцмайданчику під нічним зоряним небом, грає ця музика, і ми самі…
— А вести ти так і не навчився, — додала Тоня, і лише зараз до мене дійшло, що вона перестала схлипувати.
— Ти ж знаєш, я ніколи цього не вмів.
Ми так і сиділи, тримаючи одне одного за руки і слухаючи ту саму мелодію, що повторювалася безкінечно, пісню, у якій ішлося про танець до кінця кохання.
Коли мене виставили з палати, надворі стояла глупа ніч. Я спустився на перший поверх, де на мене мав чекати Сем. Він мирно дрімав у кутку. Я його розштурхав, він глянув на мене заспаними очима і задав лише одне запитання:
— Знайшов?
— Знайшов, — ствердно хитнув головою.
— Ну і слава Богу, — зітхнув Сем, потягуючись.
Ми вийшли надвір. На вулиці було темно і віяло прохолодою. Я набрав повні груди холодного нічного повітря, а потім видихнув.
— Мені сказали, що тут готель поряд має бути, — мовив Сем. — Пішли?
— Пішли.
І ми пішли нічними вулицями цього майже вимерлого містечка шукати місце, де можна було б переночувати.
Наступного дня я вже з самого ранку був у лікарні. Як і наступного дня… Спочатку я поривався відвезти Тоню до міської лікарні, проте вона навідріз відмовилася — за її словами, лікарі нею опікувалися добре, хоча,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.