Читати книгу - "Томасина"

Я прищулила вуха і носилася, мов навіжена. А потім погнала до Лорі, і коли до неї залишалося зовсім трохи, пішла юзом по траві. Проїхавшись, я відштовхнулася від власної тіні, злетіла над землею, а приземлившись, почала вмиватися.

— Таліто! — сміялася Лорі. — Яка ж ти сьогодні кумедна!

Еге, я ще ніколи не була така весела, прекрасна і божественна. Шалений вітер, що буяв ту ніч, як той давній пустельний Хамсин,[37] повернув мені здатність вершити людські долі. Я здійснила ідеальну капость — і була на сьомому небі щастя.

Я танцювала, насолоджуючись тим, що знаю таке, чого ніхто не знає. Жодна жива душа не бачила, як я звідси пішла і як повернулась. Я прослизнула попід самим носом у недолугих псів, а вони й вухом не повели, і коли вранці Лорі прокинулась, то я лежала у своєму кошику і спала, мов нічого не було. Але ту ніч я вже була не просто кішка, а колишня могутня богиня.

Вуллі, Мак-Мурдок і Доркас зі своїми кошенятами повилазили надвір і дивились, як я бігаю — спочатку чимраз ширшими колами, а тоді по прямій, галопуючи по-котячому, витягуючи все своє тіло, викидаючи лапи так, що я навіть не бігла, а линула, ледве торкаючись землі. Потім знову побігла по колу, розпушивши хутро і хвіст, підлетіла до Лорі, перекинулася горічерева і давай викачуватися з боку на бік у неї в ногах. Лорі засміялася, перекинула мене на спину, потерла мені черевце, підборіддя й сказала:

— Таліто, ти сьогодні якась не така.

Моя веселість передалася собакам: вони застрибали, загавкали… Запурхали птахи у верховітті, й сорока, пролопотівши крильми, застрекотіла:

— Таліта ненорррмальна!..

Кошенята крутилися на місці, ловлячи себе за хвіст, білка на Чаклунському Дубі плигала з гілки на гілку. Та де їм було зрозуміти справжню причину моїх радощів! А я раділа, що врешті-решт мені вдалось наслати на простого смертного по-справжньому божественне покарання. Все сталося достоту так, як в ті давно минулі дні, коли ще я була істотою всезнаючою та всесильною.

Та навіть витанцьовуючи з радощів, я не могла повною мірою відчути задоволення від насланої кари, а все тому, що ніхто в цих краях не вірить у моє божественне походження. А втім, мабуть, Лорі про щось здогадувалася, бо вона дуже мудра, та й очі в неї, мов у жриці, що прислуговувала мені у Давньому Єгипті. Та все одно, життя тепер було не те, що колись, а коли на тебе вже не дивляться як на богиню, погодьтеся, тут не до радощів.

Лорі того ранку теж була як ніколи весела. Годуючи своє птаство і звірів, вона весь час співала. Це була просто мелодія, без жодного слова. Ця мелодія народилася в людських серцях, коли світ був ще молодий. Приємні звуки її співу нагадали мені звуки флейт у храмі Хуфу. Раз по раз Лорі спинялася й до чогось прислухалася та все позирала на стежку, що вела до будинку через Глен. Схоже, вона когось чекала.

Коли сонце перейшло за полудень, дзенькнув Дзвін Милосердя. Я кинулась на дерево біля сараю, і саме вчасно, бо хто, по-вашому, прийшов? Авжеж, отой Рудобородий.

Звичайно, я була богиня, хранителька небес, могла сукати людські долі, але цього бороданя я ненавиділа і боялася.

Я закричала, немов навіжена:

— Обережно, Лорі! Будь пильна, а ще краще жени його геть! Я наклала на нього прокляття, стережися його, як чуми! Кожному, хто бодай заговорить із ним, буде непереливки. Жени його втришия, нехай це стане йому карою за зло, що він чинив на цьому світі. Будь обережна!..

Та Лорі так мене й не зрозуміла, а підійти до неї я не могла. В моєму храмі, у Бубастісі, все було б зовсім інакше. Там мені було варто просто подумати, відчути хоч найслабшу загрозу чи одкровення, як верховна жриця Неферт-Амен зривалася з місця, скидала накидку з обличчя і вигукувала:

— Слухайте, слухайте всі, що сказала Баст-Ра!

І всі мої шанувальники, які були у дворі храму, простиралися ницьма і, намагаючись не дивитись у мій бік, на всі лади вихваляли мою мудрість…

Лорі та Рудобородий разом зайшли у сарай.

Приїхавши того ранку, він приїхав потім і на другий день, і на другий після другого, і навіть потому продовжував їздити.

Я спостерігала за ним через отвір в даху і дізналася, як його звати і чим він займається. Ендрю Мак-Дьюї, лікар-ветеринар, живе й працює в тому місті у долині, до якого час від часу навідується Лорі, щоб запастись то тим, то сим. Це він урятував скаліченого борсука, котрий прийшов до Лорі, стікаючи кров’ю. Дивно, чому ж я так його боялася? Таж я Баст-Ра, богиня-кішка, моє покликання — володарка землі. І все одно при вигляді отого чолов’яги мені аж кров у жилах гусне. Я стаю мов сама не своя, тремчу і кидаюся геть, як найдрібніша миша-страхопуд.

Але ж чому? Хто він такий, щоб я його боялася? Бачила його я тільки раз у житті, та й то в тому віщому сні. Але мій божественний розум підказує: цей чолов’яга — котовбивця, тому на ньому лежить тавро злодіяння, і я мушу скарати його.

Цей Мак-Дьюї втаємничував Лорі в ази ветеринарної науки, й що довше він її навчав, то більше втирався до неї в довіру. Я бачила, як він показував, як накладати гіпс на плече і лапи лапи борсука, і Лорі, стоячи пліч-о-пліч із Рудобородим, робила перші кроки у тваринній хірургії, а той все, знай, лабузнився до неї, чудувався, які вправні в неї пальці, як у її руках найдикіша бестія перетворюється на сумирне ягня. Наклавши гіпс, Мак-Дьюї підняв борсукову голову, посмикав за вуха, потріпав за загривок і сказав:

— Я