Читати книгу - "Томасина"

Мак-Дьюї тяжко зітхнув.

— А що стосується причин її хвороби — є в вас якісь міркування?

— Ще ні. Мало того, я навіть не певен, що ми повинні чогось побоюватися всерйоз. Дівчинку треба ретельно обстежити, зробити всі аналізи. Ось тоді й побачимо. А поки я б радив постільний режим. Тиша, спокій, годіть їй в усьому — і увага, увага та ще раз увага! Дівчинка пережила серйозний переляк, та будь-хто на її місці злякався б не менше. Те, що спершу було грою, зайшло надто далеко. Ага, і ще… Не намагайтеся замінити утрачену кішку собакою чи іншою кішкою, це тільки…

Почувши це, Мак-Дьюї підскочив, як ужалений, і щосили торохнув кулаком у стіл. Лікар, заспокоюючи його нерви, прикрив його руку своєю.

— Жаль! Та вже що зроблено, те зроблено… — Стрейсей важко підвівся. — Отож, робитимемо все, що в наших силах. Я дав дівчинці заспокійливе. Може, це просто дитяча хвороба, яка дрімала до пори до часу, ще додайте сюди сильний стрес… Словом, з наскоку тут не розберешся, потрібен час. Я ще зайду до вас сьогодні ввечері…

Мак-Дьюї провів лікаря до порога. Стрейсей у кількох словах пояснив, що він не в захваті від ситуації загалом, і Мак-Дьюї уперше у житті (так, принаймні, він думав) не позаздрив професії лікаря. Звісно, лікар — друг сім’ї, цілитель, гуманіст, усе це, безперечно, так. А з іншого боку, кому, як не йому, коли медицина безсила, доводиться безпомічно розводити руками і без жодних еківоків ошелешувати домочадців хворого: «Тримайтеся. Це кінець».

Він здригнувся, та вирішив будь-що тримати себе в руках. Адже добре відомо, що лікар Стрейсей радше перебільшить загрозу, ніж уселятиме в вас безпідставний оптимізм, що здатний породити в рідних хворого не менш безпідставну надію. Та й результати первинного обстеження показують, що в організмі дівчинки не відбулося нічого серйозного…

Мак-Дьюї не знав, що й думати. Якщо він таки втратить дочку, то від такого удару навряд чи оговтається. І він уже вкотре проклинав злощасного кота, через якого сталася ця веремія, та ще якраз у той момент, коли крига відчуження між батьком і дочкою дала найпершу тріщину. Цей кіт прийшов, ніким не званий, наче привид з потойбіччя, його поява оживила спогади про Томасину, і цього вистачило, щоб завдати нищівного удару по дівчинці, а отже, і по самому Мак-Дьюї.

Прийшовши з роботи додому, містер Мак-Дьюї першим ділом зайшов у доччину кімнату. Дівчинка спала, і тільки зараз, придивившись до неї, він зрештою помітив те, що мав би помітити вже давно: синюваті кола під очима, прозору блідість її шкіри і безкровні губи.

Місіс Мак-Кензі механічно, вже, мабуть, удесяте за сьогодні, витирала пил у сусідній кімнаті, проте та її зір і слух постійно обернені до дитячої.

Мак-Дьюї підійшов до старої жінки, помітно змарнілої від переживань, і, намагаючись говорити якомога добріше, сказав:

— Місіс Мак-Кензі, все гаразд. Намагайтеся бути поблизу — раптом Мері-Pya прокинеться і їй щось знадобиться. А кухня зачекає. Дівчинці потрібен спокій і людина, якій вона довіряє. Вона пережила сильний шок і тимчасово утратила мову. Коли ж раптом щось запідозрите, а мене не буде вдома, то не вагайтеся і викликайте лікаря Стрейсея.

Місіс Мак-Кензі зиркнула на ветеринара, і Мак-Дьюї був уражений ворожістю в її очах. Стара навіть не намагалася її приховати.

— Ви кажете — «шок»? — просичала вона люто. — А по-вашому, мало бути щось інше? Дівчинка гине за Томасиною, яку ви просто взяли і приспали, начхали навіть на те, що власниця кішки — ваша рідна дочка! Аби не закінчилося все тим, що Мері-Pya піде слідом за Томасиною, та якщо таке, боронь Боже, станеться, то єдиною людиною, винною в цьому, будете ви — ветеринар Мак-Дьюї. Я вже давно хотіла вам це сказати, та все нагоди не було. А буду я тут далі працювати, чи не буду, ви вже вирішуйте самі.

Мовчки проковтнувши гірку пігулку, Мак-Дьюї кивнув — і сказав:

— Місіс Мак-Кензі, будьте коло дівчинки. Сьогодні ввечері до нас прийде лікар Стрейсей, він може принести якісь новини, і хтозна, раптом це буде щось обнадійливе.

Покинувши дім, він повернувся до ветклініки і став збирати саквояж, готуючись до об’їзду. Кішка не йшла йому з голови. Не був би він таким гарячкуватим, оглянув би її, помістив би її в клітку, пустив до неї Віллі Беннока — вона здохла б однаково, та донька сприйняла б цю втрату зовсім інакше. Він пригадав слова місіс Мак-Кензі — «начхали навіть на те, що власниця кішки — ваша рідна дочка!». Чи стара має рацію? Невже весь той поголос, який гуляв їхнім містечком і де фігурував сам Мак-Дьюї, відбивав реальний стан речей?

Аби притлумити душевний біль, що ні на мить не полишав його, Мак-Дьюї полинув думкою до химерного світу — чужого, нетутешнього, — потрапити в який можна хіба що через прозорі чарівні дверцята. Отой світ був далеким і химерним, як царство Королеви Маб.[36] Десь там, на лісовій галявині, стояв Чаклунський Дуб зі срібним Дзвоном Милосердя, а під ним притулився кам’яний будиночок, де мешкала руда жінка. Дивачка, не така, як усі, але ніхто не дбав про хворих і поранених диких звірів так, як вона. Ось Мак-Дьюї подумки смикнув за Дзвін Милосердя, Безумна Лорі вийшла з хати, спитала, кому потрібна допомога, і Мак-Дьюї відповів: «Мені».

І тільки-но тепер Мак-Дьюї звернув увагу, що він механічно, сам того не помічаючи, зняв з полиці пакуночок сухого гіпсу. І згадав, як обіцяв Безумній Лорі, що приїде до неї і накладе гіпс на плече борсукові. Він підняв саквояж, кинув у нього пакунок — і вийшов надвір.

О-хо-хо, якби ви бачили, як я витанцьовувала того ранку! Я бігала, стрибала, викочувалась по землі — чого я тільки не