Читати книгу - "Томасина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Борсук закотив очі й подивився на Мак-Дьюї, наче відданий пес, а коли я побачила усмішку Лорі, що також призначалася ветеринарові, то ледь не здохла від ненависті та ревнощів. Якби мого страху перед ним було бодай на краплю менше, я блискавкою скокнула би через дірку в даху до сараю та перегризла б йому горло.
Другого дня я знову стежила за ними, дивилась, як Мак-Дьюї вчить Лорі вправляти зламане вороняче крило і ставити на нього шину. З огидою і заздрістю, що годі описати, спостерігала я за їхніми рудими головами, що, мало не торкаючись одна одної, схилилися над чорним птахом; за їхніми пальцями, які, ладнаючи поламане крило, мимохіть доторкалися одні одних.
Мак-Дьюї, схоже, дуже сердився, коли Лорі заводила мову про своїх незримих друзів, з якими часто вела бесіди у лісі чи в невеличких гротах на кам’янистих розсипах Глену. Якось він походжав по кімнаті, встромляючи руду бороду в кожну поличку, в кожну баночку з мазями, які тримала на них Лорі, а потім — ну що ж йому лишалося робити! — впихав у банки палець або ніс, нюхав, на смак навіть пробував. І якось раптом поцікавився:
— Лорі, відколи ви так розумієтесь на лікарських рослинах? Ваша фармакопея[38] — вище всяких похвал!
— Лісовий народець, — просто відповіла Лорі.
Після такої відповіді Мак-Дьюї зиркнув на неї, мов розлючений бик, і гримнув:
— Що ви верзете! Лорі, я запитав це, щоб почути нормальну відповідь, а не цю маячню!..
Спостерігаючи за ними крізь дірку в даху, я плюнула на Мак-Дьюї і знову наслала на нього прокляття: та й як інакше, коли через нього в очах у Лорі заблищали сльози. Вона виглядала так, як виглядає мала дитина, котру вишпетили за якусь провину.
— Він мешкає під папоротями, — пояснила Лорі. — Ці істоти дуже рідко потрапляють нам на очі, але інколи, якщо тихесенько наблизитися до куща, то можна розібрати їхнє шепотіння…
— Вибачте, Лорі… — пробелькотів той Мак-Дьюї. — Я не хотів…
Проте чого саме він не хотів, я так і не почула.
Якось іншим разом ветеринар поцікавився в неї:
— Лорі, а хто ви така?
— Ніхто. Просто Лорі.
— Але ж Лорі, звідки ви тут узялися?
— Слігахан, острів Скай, це біля пагорбів Кухуліна.[39]
— Далеченько.
— Так.
— Лорі, у вас є живі батьки, родичі, чи ви самі як палець?
— Немає.
— Як же вас сюди занесло?
— Ангели привели.
Мак-Дьюї знов метнув на неї спопеляючий погляд.
Уроки, які він давав, не минали даремно: Лорі ставала вправнішою, краще розбиралася в науці зцілення, переймала його методи, й тепер робота рухалася у них швидше, а розмов за роботою було менше. Лорі чудово знала наперед, що саме може знадобитися ветеринарові, і мала потрібну річ напохваті ще до того, як він про неї згадував.
Якось він приніс у кошику маленького собачку. Той мав якусь важку хворобу. Мак-Дьюї поставив кошик на стіл поряд з ножами та медичним інструментом, який носив у саквояжі, і потім вони разом з Лорі довго чаклували над собакою. Він усе їй пояснював, а Лорі тримала напоготові усі потрібні йому речі.
Коли роботу було зроблено, Мак-Дьюї сказав:
— Лорі, можна я залишу його в вас? Я зробив усе, що міг, але тварині треба щось іще, і дати це можете тільки ви… А як видужає, я його заберу.
Коли ветеринар пішов, Лорі вийшла з сараю і стояла, дивлячись йому вслід, поки той не зник за поворотом стежки і не затихли звуки його кроків. Я зіскочила з даху на бук, спустилася на землю, стала тертися об її ноги, і почула, як Лорі шепоче:
— Хто я? Що я?
І врешті:
— Що ж це таке зі мною коїться?
Я потерлась об її кісточки ще дужче, та вона мене навіть не помічала.
20Лікар Стрейсей та Ендрю Мак-Дьюї неквапною ходою прогулювалися узбережжям Лоху, замислено вивчали сірі води, чайок, що походжали омитим прибоєм піщаним пляжем, і ще — важкий, свинцево-сірий день. Ген-ген удалині, з другого боку видовженої затоки, понад видолком стрімко линули хмари, тягнучи за собою дощову запону.
Через сіру, безбарвну погоду навіть борода Мак-Дьюї та його чуприна, здавалося, втратили трохи своєї рудизни. Сіра барва пристала до складок на щоках і підборідді містера Стрейсея, обліпила його поношений капелюх і макінтош. Та очі лікаря дивилися жваво й проникливо. Скидалося на те, що в нього гарна новина для містера Мак-Дьюї, та він не поспішав ураз викладати її співрозмовнику, що жадібно ловив кожне його слово, а відпускав її малесенькими порціями.
— З Единбурга прийшли результати аналізів, і вони лише підтверджують мої висновки. Фізично дівчинка здорова. Говорити про якусь пухлину в горлі чи про зімкнення голосових зв’язок наразі не доводиться. Принаймні, аналіз мазка таких підозр не підтверджує. Аналіз крові каже те саме. Тепер я можу вам зізнатися, що якийсь час я побоювався, аби у дівчинки не виявилося білокрів’я, щоправда, втрата голосу тут ні до чого. Тож як бачите, підстав для хвилювання в нас немає. Фізично дитина здорова.
— Ага, — протяжно зітхнув містер Мак-Дьюї. — Що ж, дуже добре.
— Так, — погодився лікар Стрейсей. — Справді дуже добре, і коли я це почув, мені аж відлягло від серця. Нирки, серце, легені — вони у дівчинки в бездоганному стані.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Томасина», після закриття браузера.