Читати книгу - "Поза часом"

я спромігся ворухнутися, повітря й підлога здавалися суцільним губчастим килимом, крісло з хромованими важелями, скляні прибори, вогники; невиразно ясніли білява пригладжена перука та біла сукня сеньйорити Меггі. Одна рука взяла мене за плече й підштовхнула вперед, інша лягла мені на потилицю, змушуючи сісти в крісло, я відчув на своєму чолі холодне скельце, а сеньйорита Меггі вже затискала мою голову між двома штативами. Майже просто в очі мені світила якась білувата куля з невеличкою червоною цяткою посередині, і я відчув дотик колін сеньйорити Меггі, котра вмостилася в іншому кріслі по той бік скляного апарата. Вона заходилася пересувати важелі та коліщатка, ще щільніше затиснула мою голову, світло зробилося зеленим, а тоді білим, червона цятка збільшувалася й пересувалася з боку на бік, я міг дивитися тільки вгору, тож бачив лише німб білявого волосся сеньйорити Меггі, між нашими обличчями були тільки скло з вогниками та якась трубочка, через яку вона, мабуть, дивилася на мене.

— Не совайся й уважно стеж за червоною цяткою, — мовила сеньйорита Меггі. — Ти добре її бачиш?

— Так, але…

— Мовчи, сиди спокійно, ось так. Скажеш, коли перестанеш бачити червону цятку.

Хтозна, бачив я її чи ні, я мовчав, а сеньйорита Меггі й далі дивилася на мене з іншого боку, і зненацька я второпав, що — крім світла перед собою — крізь скляний апарат бачу карі очі сеньйорити Меггі та невиразний відбиток її білявої перуки. Спливла нескінченно коротка мить, мені почулося важке дихання, я подумав, що це моє дихання, чого я тільки не подумав, а світло тим часом повільно змінювалося й зосередилося на червоному трикутнику з фіолетовими краями, — ні, мабуть, це все-таки не я дихав, наче відсапуючись.

— Ти ще бачиш червоне світло?

— Ні, не бачу, але мені здається…

— Не рухайся, мовчи. Дивись уважно.

Дихання долинало до мене з іншого боку гарячими духмяними хвилями, трикутник перетворювався на низку паралельних ліній, білих і синіх; нило стиснуте гумовим штативом підборіддя, мені хотілося підвести голову й вивільнитися з цієї клітки, де я був прив’язаний; пестощі дійшли мовби здаля, рука просувалася все вище між моїми ногами, шукаючи один по одному ґудзики на штанах, два пальці проникли всередину, розстебнули все до кінця і тепер шукали щось, що від них вислизало, щось жалюгідне, майже ніщо, яке пальці нарешті вхопили й витягли зі штанів, повільно погладжуючи, а вогники тим часом зробилися зовсім білими і посередині знову з’явилася червона цятка. Певно, я спробував випручатися, бо відчув біль у маківці та підборідді, неможливо було вирватися з цієї припасованої, а може, й зачиненої клітки; знову долинуло духмяне дихання, вогники мигтіли перед очима, все рухалося й оберталося, наче рука сеньйорити Меггі, сповнюючи мене відчуттям безмежної безпорадності.

— Стривай, — голос виривався з важкого дихання, чи то саме дихання промовляло до мене, — втішайся, хлопчику, ти повинен дати мені бодай кілька крапель для аналізу, ну, ось так, ось так.

Я відчув дотик якоїсь посудини, все обернулося на втіху та втечу, рука підтримувала, пестила й ніжно стискала, я навіть не завважив, що тепер перед очима в мене лише темне скло, а час збігав і сеньйорита Меггі вже стояла позаду мене й розв’язувала ремінці, що стискали голову. Жовте проміння наче батогом шмагонуло мене, поки я випростовувався та застібався, а тоді двері в глибині приміщення відчиняються і сеньйорита Меггі показує мені на вихід і безживно глипає на мене, лице безсоромне, задоволене, перука вихоплена з мороку потоком жовтого світла. Інший накинувся б на неї без усяких передмов, стиснув би в обіймах — тепер уже, будь ласка, обіймай, цілуй, лупцюй, інший, приміром, Фйорі чи Рагуцці, а може, ніхто нічого й не робив і двері зачинилися за ними так само, як зачинилися за моєю спиною, і я знову опинився в коридорі, цього разу іншому, що завертав удалині й губився за власним поворотом, — опинився сам-один, і мені бракувало Ніто, мені нестерпно бракувало Ніто, і я побіг до повороту й угледів єдині двері, метнувся до них, але вони були замкнені на ключ, я вдарив у них, і мій удар відлунив криком, тоді я прихилився до дверей і повільно сповз униз і так і закляк навколішках, мабуть, відчував слабкість, зомління після всього, що виробляла зі мною сеньйорита Меггі. А з-за дверей долинали чиїсь вигуки та сміх.

Там гучно сміялися й кричали, хтось підштовхував Ніто, змушуючи його бігти між акваріумом і лівою стіною, всі бігли в цьому напрямку, шукаючи вихід, Калетті показував, куди треба рухатися, здійнявши вгору руки, як він здіймав їх перед тим, увійшовши до вітальні й показуючи цуценя; всі кинулися за ним, галасуючи й штовхаючись; ззаду хтось напирав на Ніто, обзивав розтелепою та покидьком, і не всі ще протиснулися в двері, а вже почалася гра: Ніто впізнав Шкандибайла, той увійшов з іншого боку із зав’язаними очима, підтримуваний іспанцем Фернандо та Рагуцці, аби не впав, бува, чи не забився, а інші ховалися за кріслами, за шафою чи під ліжком, Курчин видерся на стілець, а звідти на етажерку, інші розбіглися великою вітальнею й очікували, куди поткнеться Шкандибайло, щоб навшпиньках ухилитися або озватися писклявим, мовби не своїм голосом, а Шкандибайло йшов собі перехильцем, щось вигукуючи, розчепіривши руки, аби когось упіймати; Ніто довелося тікати аж до стіни, а тоді сховатися за столом із квітами та книгами, а коли Шкандибайло з переможним криком схопив куцана Ларраньягу, всі, аплодуючи, повиходили зі своїх схованок, а Шкандибайло зірвав пов’язку й начепив її на очі Ларраньязі та ще й міцно затягнув, не звертаючи уваги на ремствування куцана, мовляв, тепер той повинен їх шукати, мовляв, він «сліпа курка», йому жмуритися, й затягнув пов’язку з тією ж безжальною силою, з якою перед тим були зв’язані лапи білого цуценяти. І знову, сміючись і перешіптуючись, усі кинулися врозтіч: учитель Іріарте підстрибцем, Фйорі, зберігаючи поблажливий спокій, шукав, де б йому сховатися, Рагуцці гороїжився та плигав у двох метрах од куцана Ларраньяги, а той метався то в один бік, то в другий, намагаючись упіймати не лише повітря; Рагуцці цибав у нього під носом, вигукуючи: «Мій Тарзане, я твоя Джейн, телепню!», куцан розгублено крутився на місці, хапаючи руками