Читати книгу - "Поза часом"

Фйорі підійшов до нас, перш ніж ми спромоглися уникнути зустрічі; в мундирі він виглядав старшим, Ніто навіть примарилася сивина в його акуратно зачесаному волоссі — либонь, скористався тальком для більшої подоби.

— Новачки, — мовив Фйорі. — Ви вже були в офтальмолога? Відповідь, мабуть, відбилася на наших обличчях, бо Фйорі втупився в нас, а ми почувалися новобранцями перед бравим лейтенантом.

— Туди, — Фйорі підборіддям показав на трохи прочинені бічні двері. — На наступні збори принесете мені довідку.

— Так точно, — озвався Ніто, зненацька підштовхнувши мене. Я вже хотів був накинутися на нього за таке підлабузництво, аж раптом Морейра (тепер я був певен, що це Морейра) перехопив нас біля самісіньких дверей і вчепився мені в руку.

— Ходімо, блондине, потанцюємо в іншій кімнаті, тут усі такі нудні.

— Потім, — відказав за мене Ніто. — Ми зараз повернемося.

— Всі мене сьогодні кидають саму.

Я вийшов перший, хтозна чому прослизнувши в двері, замість розчахнути їх навстіж. Однак тоді нам тільки бракувало всіляких «чому», Ніто мовчки йшов позаду, вдивляючись у морок видовженого коридору: це був ще один кошмарний сон про школу, де не залишалося місця для жодних «чому», де треба було лише рухатися вперед і де єдиним можливим «чому» був наказ Фйорі, цього бовдура в мундирі, котрий з одного маху підсумував усе, що було не так, і віддав наказ, який ми мусили виконувати, бо це був наказ офіцера, які тут ще можуть бути пояснення. Але це не наснилося в кошмарному сні, я стояв поруч із Ніто, а кошмарний сон не може наснитися двом людям водночас.

— Ушиваймося, Ніто, — сказав я, коли ми дійшли до середини коридору. — Повинен же бути якийсь вихід, це просто неможливо.

— Авжеж, тільки зажди, по-моєму, за нами стежать.

— Нема нікого, Ніто.

— Саме тому, йолопе.

— Стривай, Ніто, зачекаймо тут. Я повинен зрозуміти, що тут коїться, хіба ти не бачиш, що…

— Дивись, — урвав мене Ніто; і справді двері, які ми щойно проминули, тепер були відчинені, і в отвір виднів мундир Фйорі. Було безглуздо коритися цьому Фйорі, нам належало повернутися й дати йому стусана, як ми це робили безліч разів жартома чи всерйоз на перервах. Так само було безглуздо плентатися далі аж до двох причинених дверей — одні бічні, а другі окреслилися просто перед нами; а ще було безглуздо, що Ніто сунувся в одні з них і надто пізно завважив, що мене немає поруч, бо я чи то помилково, чи то щоб йому дозолити, тупо ввіпхнувся в інші. А розвернутися та вийти вже ніяк — фіолетове освітлення вітальні, і всі обличчя задивлені на те, що раптом і він уздрів одразу, щойно сюди потрапив: акваріум посеред кімнати, такий собі прозорий куб заввишки ледь не до самісінької стелі й такий великий, що майже не залишав місця для людей, що купчилися біля нього й, прикипівши очима до скла, споглядали зелену воду, повільні рухи риб; довкола запала така тиша, наче це була й не кімната, а ще один, зовнішній, акваріум зі скам’янілими чоловіками та жінками (котрі також були чоловіками, що удавали жінок), які припали до скла; і тоді Ніто надумав озирнутися, мовляв, Тото, де ти в біса подівся, телепню, хотів був розвернутися й метнутися назад, але навіщо, коли нічого не відбувається, і він знерухомів, як усі, хто там були, і глядів на них поки вони дивилися на риб, і впізнавав Мутіса, Делусію на прізвисько Нехлюй та інших хлопців з шостого класу філологічного відділення, запитуючи себе, чому вони, а не інші, як уже запитував себе про Рагуцці, Фйорі та Морейру, чому не ті, хто були нашими приятелями вдень, чому ці лайнюки, чому вони, а не, приміром, Лайнес або Деліч, чи будь-хто інший з наших товаришів, з якими ми розмовляли, блукали разом, будували плани, чому зрештою Тото й він опинилися серед цих інших, а втім, самі винні, поткнулися, бач, до школи вночі, і тепер ця провина поєднала їх з усіма тими, кого вдень вони терпіти не могли, з наймерзеннішими покидьками в усій школі, а що вже казати про Шкандибайла, підлабузника Іріарте, ба навіть сеньйориту Меггі, єдину справжню жінку серед стількох педиків і нікчем, хто б міг подумати.

Раптом загавкав собака, не те щоб голосно, але гавкіт розбуркав тишу і всі втупилися в глиб вітальні, де панувала цілковита темрява; Ніто побачив, як з фіолетового туману з’явився Калетті, п’ятикласник із відділення точних наук; звівши вгору руки, він мовби плив поміж присутніх, тримаючи в руках біле цуценя, яке знову загавкало, опираючись; лапи в цуценяти були зв’язані червоною стрічкою, до якої було щось примотане, здається, шматок свинцю, і ось уже цуценя повільно занурюється в акваріум, куди Калетті вправно його жбурнув, Ніто бачив, як собача потихеньку йшло на дно, сіпаючись у конвульсіях, намагаючись вивільнити лапи й виринути на поверхню; цуценя почало захлинатися й пускати бульбашки, але перш ніж воно потонуло, риби накинулися на нього й стали шматувати, забарвивши воду в червоний колір, хмара довкола песика робилася дедалі густішою, а той іще борсався у вирі риб і крові.

Усього цього я не міг бачити, бо за дверима, які, схоже, причинилися самі, стояв чорний морок; я закляк, не знаючи, що вдіяти, позаду мене жодного звуку, а Ніто, де подівся Ніто? Зробити крок уперед, у пітьму, чи стояти отак, мов укопаний, було однаково страшно, аж раптом до мене долинув запах якогось дезінфікуючого засобу, запах лікарні, операції апендициту, а мої очі тим часом почали звикати до темряви, бо в глибині світилися два вогники — зелений, а далі жовтий — і вже вимальовувалися шафа, крісло й силует людини, що, виринувши з глибини, рухалася в мій бік.

— Ідіть-но сюди, хлопчику, — почувся голос. — Ідіть, не бійтеся.

Не знаю навіть, як