Читати книгу - "На коні й під конем"

— ляда на горище. Не раз доводилось мені чи Федькові, а то й обом разом вискакувати у вікно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полізла в погріб по капусту чи огірки. Підніме важкенну ляду, підіпре нею двері: хоч лобом бийся об них — не одчиниш!

Двір теж невеличкий — повернутися ніде. До того ж весь забудований: тут і сарай, і курник, і хлів. Так що для нас із Федьком лишалася тільки вузенька доріжка та ще вужча лавочка. Це коли б нам забажалося подихати свіжим повітрям.

У меншій кімнаті стояло ліжко й диван. Диван оббитий чорним дерматином, з високою спинкою і таким вузеньким люстерком, що коли дивитися в нього, то обличчя розрізається навпіл: видно або лоба й півноса, або півноса й підборіддя.

Іще в того дивана було два валки, твердючі, мов із каменю. І сталеві пружини, що мали властивість впинатися в тіло, мов шпаги.

Скільки я повоював із ними в довгі осінні і ще довші зимові ночі! Скільки попомучився! Не встигнеш приборкати одну, а вже інша впинається в бік. Іноді, доведений до відчаю, я молотив кулаком по дивану, і він гудів, як старий рояль. А Федько, який одразу ж захопив ліжко і розкошував на ньому, прокидаючись, лаявся, що я не даю йому спати.

— Пограй ще, пограй — по шиї заробиш!

Як я їх у цей час ненавидів: диван і Федька!

Диван дошкуляв мені своїми пружинами, а Федько щоночі хропів, аж слухати моторошно!

— Федь!.. Федь!

— Га?

— Не хропи!

— А хіба я хропу?

Отак я й мучився з ночі в ніч тижнів зо два. Мучився б і довше, коли б не вірний друзяка Ванько.

Зустрів його у вагоні, коли їхав додому. На голові в нього була така заяложена кепочка, наче її три дні полоскали в мазуті.

— Обміняв на нову, — признався Ванько, бо я все одно не повірив би, що він встиг отак заносити свою.

Кепка мені сподобалась: Ванько був у ній справжнім робітником. А коли він дістав з кишені пачку «Казбеку» та встромив цигарку до рота, я навіть слину ковтнув од заздрощів.

— Закурюй! — сказав недбало.

Я потягнувсь по цигарку, хоч досі не курив, і мама казала, що це єдине, чого я ще не додумавсь робити. Нині ж не міг відмовитись: не дозволяла чоловіча гордість.

— Ну, як?

— Смачна, — відповів я, давлячись димом.

Ми деякий час мовчки курили і здавались самі собі солідними й дорослими чоловіками, яким не гріх і закурити після роботи.

Погасивши цигарку, Ванько запитав:

— Ну, як життя?

— Та нічого, — відповів я йому. Потай, щоб не помітив товариш, зім'яв цигарку й кинув під ноги. — От тільки Федько спати не дає: хропе як собака!

— А ти відучи.

— Як його одучиш?

— А запросто! Як тільки захропе, ти йому й сипони махорки під ніс. Разів зо два скуштує, то й іншим закаже.

— Правда?

— От побий мене грім! — забожився Ванько. — Тільки махру вибирай міцну. Приходь завтра до мене, я тобі дам тієї, що мій дід курить.

Діставши у Ванька перетертої на порох махорки, я ледь діждався наступного дня, коли треба було повертатись до міста. Після вечері одразу ж пірнув у постіль, а Федько, як на зло, все не лягав.

Врешті він погасив світло і зарипів ліжком.

Затаївши подих, я чекаю, коли залунають знайомі рулади. Потім обережно зводжусь і ще обережніше сповзаю з дивана, боячись розбудити Федька.

Ось я вже стою над Федьком, який лежить горілиць. Бачу його розтулений рот, дві ніздрі, націлені прямо в мене. Розгортаю кульок і щедро посипаю Федькового носа. Потім одним стрибком кидаюсь на диван.

У кімнаті на мить запада могильна тиша. Потім наче щось вибухає: то починає чхати Федько. Чхав Федько до самісінького ранку.

Наші господарі мешкали в прохідній, значно більшій кімнаті. Тут стояв круглий стіл, застелений плюшевою скатертиною, дубова шафа, пузатий буфет і таке широчезне ліжко, що на ньому, здається, міг би поміститись увесь наш восьмий «В» клас. Ліжко було теж дерев'яне, на слонових ножищах, з високими різьбленими спинками. І на ньому горою лежали перини, подушки й подушечки, яким не було ліку.

Мені воно нагадувало нашу хазяйку Домну Данилівну.

Вдома, в кімнаті, особливо ранком, Домна Данилівна ходила здебільшого в самій сорочці, так їй було жарко. Піт зрошував її кругле обличчя, і вона раз по раз витиралася рушником, мов після лазні.

У перші дні я соромився, коли бачив хазяйку в такому вбранні, і, потупивши очі, намагався швидше прошмигнути повз неї. Згодом звик і не звертав уваги.

Чоловік Домни Данилівни, Іван Іванович, був худий та миршавий і скидався на підлітка поруч із своєю могутньою половиною, яку називав Домною Данилівною і звертався завжди на «ви».

Хазяїн наш був залізничником. Домна Данилівна вважалась домогосподаркою, хоч сусідка, якось посварившись із нею, обізвала її відьмою та спекулянткою.

Щодо відьми — не знаю, що ж до спекулянтки, то тут сусідка не дуже погрішила супроти істини. Домна Данилівна частенько діставала по магазинах різний крам, а потім перепродувала з–під поли на базарі.

Але цього їй було замало, і вона вишукувала все нові джерела збагачення. У дворі з'являлись то свині, то кролі, то кури, то гуси, яких вона підгодовувала на продаж. Вся ота живність вимагала неабиякої уваги, і Домна Данилівна частенько кликала на допомогу мене та Федька.

Ми сікли буряки й гарбузи, чистили хлів, рвали кролям траву. Бувало, тільки прийдеш зі школи, тільки розгорнеш підручник, а Домна Данилівна уже тут як тут:

— Хлоп'ята, хто з вас поможе знести картоплю до погреба? Ану, хто спритніший!

Я дивлюсь на Федька, Федько — на мене. Обом нам страх як не хочеться виявляти свою спритність, але куди ж нам подітись?

Вісім отакенних чувалів чекають на нас біля погреба. Навіть Федько не може підняти жодного з них, хоч як силкується, тож доводиться переносити картоплю відрами.

— Щоб вони їй подохли! — лається тихенько Федько, маючи на увазі свиней.

Я ношу мовчки. Пиряю, аж чуб мокрий. «Може, хоч дасть добре повечеряти», — втішаю себе. Кажу про те Федькові.

— Як же, роззявляй рота! — відповідає сердито Федько.

Наша хазяйка чомусь вважає, що ситий шлунок і наука — діаметрально протилежні речі. Мабуть, переконана, що знання, як і їжа,