Читати книгу - "Сяйво"

Він уже був готовий знову переглянути всі вирізки, цього разу уважніше, коли зі сходів погукав чийсь голос:

— Джеку? Любий?

Венді.

Джек здригнувся, майже винувато, так, немов він потай тут випивав і вона може унюхати від нього запах. Смішно. Він потер собі губи долонею і відгукнувся:

— Йо, бейбі. Шукаю щурів.

Вона спускалася донизу. Він почув її кроки на сходах, потім у котельні. Швидко, не замислюючись, навіщо йому таке робити, він запхнув альбом під якусь купу рахунків і накладних. Коли вона вийшла з-під арки, він уже стояв прямо.

— Що ти в світі робив тут весь цей час? Уже майже третя година!

Він посміхнувся:

— Уже так пізно? Я тут рився у всьому цьому. Певне, намагався з’ясувати, де поховані мертвяки.

Ці слова брязнули йому в мозку лиховісним відлунням.

Вона підійшла ближче, подивилася на нього, і він мимовіль відступив на крок, неспроможний утриматися. Він знав, що вона робить. Вона намагалася дочути від нього запах алкоголю. Можливо, вона навіть сама цього не усвідомлювала, але він цілком, і від цього Джек почувався винуватим і водночас розсердженим.

— У тебе губа кровоточить, — промовила вона дивно безбарвним тоном.

— Га?

Він підніс долоню до губ і скривився, відчувши тонкий пекучий біль. Потім побачив свій вказівний палець у крові. Почуття провини в ньому ще виросло.

— Ти знову тер собі губи, — сказала вона.

Він опустив очі й знизав плечима:

— Йо, мабуть, таки тер.

— Це для тебе пекло, правда?

— Ні, не так уже й погано.

— Стало бодай трохи легше?

Він підняв очі, подивився на неї і змусив свої ступні ворухнутися. Щойно вони почали рухатися, як йому полегшало. Він наблизився до дружини й обхопив її рукою за талію. Відкинувши вбік пасмо її білявого волосся, він поцілував їй шию.

— Так, — сказав він. — А де Денні?

— О, він десь неподалік. Надворі почало захмарюватися. Голодний?

Він сковзнув долонею по її пружному, обтягнутому джинсами задку, імітуючи хіть.

— Мов ведмідь тамтий, мадам.

— Стережися, ледащо. Не розпочинай того, що не зможеш закінчити.

— Чики-пики, мадам? — запитав він, так само її погладжуючи. — Непристойні картинки? Неприродні позиції?

Проходячи разом з нею в арку, він кинув погляд назад, на коробку, під якою було сховано

(чий?)

альбом. При вимкнутому світлі та стала лише тінню. Джеку полегшало від того, що він забрав Венді звідти. Що ближче вони просувалися до сходів, то хіть його ставала менш удаваною, більш природною.

— Можливо, — промовила вона. — після того, як зробимо тобі сендвіч… гиии! — Вивернулася вона, гигочучи. — Лоскотно!

— Цеся лоскотка то є ніщо, супроти тої, як бисьм насправді Джоку Торренсу хтілося залоскотати вас, мадам.

— Відлипни, Джокере. Як щодо шинки і сиру… в сенсі першої страви?

Вони разом пішли вгору сходами, і Джек більше не озирався через плече. Але йому згадалися слова Ватсона:

«У кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають…»

Потім Венді закляпнула за ними двері підвалу, замкнувши там темряву.

Розділ дев’ятнадцятий

Поряд з номером двісті сімнадцять

Денні добре запам’ятав почуте ним про якусь жінку, що працювала в «Оверлуку» в той сезон:

«вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити… всяко оминати його».

То були зовсім звичайні двері, точно такі ж, як будь-які інші двері на перших двох поверхах цього готелю. Тьмяно-сірого кольору, вони містилися посередині завулка, що під прямим кутом відбігав від головного коридору другого поверху. Цифри на цих дверях не відрізнялися виглядом від цифр на номерах квартир у тому будинку, в якому вони жили в Боулдері. Звичайні двійка, одиничка та сімка. Нічого особливого. Прямо під цифрами містилося маленьке скляне кружалко, вічко. Денні вже був позаглядав крізь кілька їх. Зсередини бачиш широкий, мов крізь «риб’яче око», вид коридору. Ззовні можеш мружити собі око аж нетямитися і все одно нічого не роздивишся. Якісь циганські фокуси.

(Чому ти тут?)

Коли вони з мамою повернулися з прогулянки за «Оверлуком», мама приготувала його улюблений обід, сендвіч із сиром і болонською ковбасою та бобовий суп «Кемпбел». Їли вони в Діковій кухні й балакали. Працювало радіо, звідки, тихесенько потріскуючи, лунала музика, яку передавала станція в Естес-Парку. Кухня стала його улюбленим місцем у цілому готелі, і йому здавалося, що мама і тато також поділяють ці його почуття, бо, спробувавши дні зо три обідати в обідній залі, вони за взаємною згодою почали їсти в кухні, розставляючи стільці навкруг робочого блок-столу Діка Хеллорана, який усе одно був не меншим за їхній обідній стіл у Стовінгтоні. Обідня зала надто гнітила, навіть з ввімкнутими світильниками і музикою, що грала з касетної аудіосистеми в офісі. Ти все одно залишався одним з трьох людей, які сидять за столом в оточенні десятків інших столів, геть пустих, покритих тими прозорими пластиковими цератами. Мама казала, що це немов обідати посеред роману якогось Гореса Волпола, і тато, розсміявшись, з нею погодився[133]. Денні уявлення не мав, хто такий той Горес Волпол, але він відразу зрозумів, що, тільки-но вони почали їсти в кухні, приготована мамою їжа стала смакувати краще. Він безперестанку натрапляв на залишені там-сям Хеллораном маленькі проблиски його особистості, й вони підбадьорювали Денні, наче теплі дотики.

Мама з’їла половину сендвіча, без супу. Вона сказала, що тато, мабуть, пішов сам прогулятися, оскільки і «фольксваген», і готельний пікап залишалися на стоянці. Вона сказала, що втомилася й, мабуть, приляже приблизно на годинку, якщо Денні гадає, що зможе сам собі дати раду, не потрапивши в неприємності. Денні з повним ротом сиру й болоньї їй відповів, що він гадає, що зможе.

— Чому ти не ходиш на ігровий майданчик? — запитала вона. — Я думала, він тобі сподобається, там же є пісочниця для твоїх машинок і всяке інше.

Він ковтнув, і їжа посунулася вниз йому крізь горло сухою, жорсткою грудкою.

— Може, схожу, — промовив він, відвернувшись до радіо, крутячи його.

— І всі ті тварини з живоплоту, — сказала вона, забираючи від нього порожню тарілку. — Твоєму батькові доволі скоро доведеться зібратися й попідстригати їх.