Читати книгу - "Відродження"

— Точно?

— Так. Якщо ми підемо на це сране святе шоу Препа, я спершу хочу почути, що ти про нього знаєш. Мабуть, ще багато років тому тре’ було про це поговорити.

Я трохи поміркував.

— Добре… але, якщо хочеш отримувати, треба давати. Повний і чесний обмін інформацією.

Г’ю сплів пальці на череві під сорочкою в стилі «вестерн» (череві, яке важко було назвати непомітним) і погойдався трохи вперед-назад у кріслі.

— Нічого ганебного в цьому для мене нема, якщо ти про це думаєш. Це просто занадто… неймовірно.

— Я повірю, — сказав я.

— Може, й так. Поки ти не пішов, розкажи, що написано в тому вірші від Матвія і звідки ти про це знаєш.

— Я вже точно не згадаю, стільки років минуло, але щось типу: «Як блискавка спалахує зі сходу на захід, вкриваючи небо, таким буде й пришестя Ісусове». Це не про зцілення, а про апокаліпсис. А пам’ятаю я цей вірш тому, що він був у преподобного Джейкобза одним з улюблених.

Я глянув на годинник. Довгонога кантрі-виконавиця — Менді Як-її-там — була хронічно ранньою пташкою. Вона вже, напевно, сиділа на сходах перед першою студією, поставивши коло себе гітару, але я не міг піти, не з’ясувавши одного моменту.

— А що ти мав на увазі, коли сказав: «Сумніваюся, що то обручки»?

— То він до тебе не обручки прикладав? Коли усував твою проблемку з наркотою?

Я згадав покинуту автомайстерню.

— Нє-а. Навушники.

— Коли це було? У дев’яносто другому?

— Так.

— Моя здибанка з Препом була вісімдесят третього. Видно, відтоді він оновив свій стиль роботи. А до обручок повернувся, бо вони здаються більш підходящими для релігії, ніж навушники. Але я впевнений, що він пішов уперед у своїй роботі, відколи лікував мене… і тебе теж. У цьому весь Преп, скажи? Завжди прагне до наступного рівня.

— Ти називаєш його Препом. Коли ви познайомилися, він проповідував?

— І так, і ні. Усе складно. Ану, вимітайся звідси, тебе дівчина чекає. Може, на ній буде міні-спідничка. Це змусить тебе трохи забути про Пастора Денні.

Дівчина справді була в міні, і ті ноги, безперечно, були видовищними. Проте я на них не звертав уваги, і розказати вам, про що вона того дня співала, не зможу, якщо не зазирну в журнал. Мої думки крутилися навколо Чарльза Деніела Джейкобза, на прізвисько Преп. А тепер відомого під іменем Пастор Денні.

* * * * *

Мукі Макдоналд витримав прочуханку щодо пульту тихо, з опущеною головою, киваючи, й наприкінці пообіцяв, що він виправиться. І виправився. Ненадовго. А через тиждень чи два я зайшов і побачив, що в першій, другій чи в обох студіях знову ввімкнені пульти. Думаю, саджати людей у тюрму за куріння трави — це повна дурня, але не маю жодних сумнівів, що тривале її щоденне вживання — то рецепт на НПНХ. Тобто не-пам’ятаю-ні-хріна.

Почувши, що буде записувати Джорджа Деймона, Мукі просяяв.

— Я його завжди обожнював! — вигукнув Мукстер. — Усе, що він співав, звучало, наче…

— Кеті Сміт співає «Боже, благослови Америку». Я знаю. Гарно тобі розважитися.

* * * * *

За великим домом, у вільховій діброві, була невеличка симпатична зона для пікніків. Там саме обідали Джорджія й кілька дівчат з офісу. Г’ю повів мене до столика подалі від їхнього і витяг зі своєї вкладистої чоловічої сумки пару загорнутих у папір сендвічів і дві бляшанки «Доктора Пеппера».

— Один курячий салат і один з тунцем, усе з «Табіз»[100]. Вибирай.

Я вибрав тунця. Якийсь час ми їли мовчки, сидячи в тіні великих гір. А потім Г’ю сказав:

— А знаєш, я теж колись грав ритм. І трохи краще за тебе.

— Багато хто грає краще.

— Наприкінці своєї кар’єри я був у банді з Мічиґану, називалася «Джонсон Кетс».

— Із сімдесятих? Пацани в армійських футболках, звучали як «Іґлз»?

— Прорвалися ми на початку вісімдесятих, але так, то ми були. Чотири хітові сингли, усі з першого альбому. Сказати тобі, що зробило той альбом помітним? Назва і обкладинка. І те, і те придумав я. Він називався «Твій дядько Джек грає монстрячі хіти», а на обкладинці був мій рідний дядько, Джек Єйтс, сидів у себе у вітальні й бренькав на гавайській гітарі. А всередині багато важкого року і крутого фузу[101]. Не дивно, що він не дістав премію «Ґреммі» за найкращий альбом. То була епоха «Тото»[102]. Блядська «Африка», ну яке ж то було гівно.

Він спохмурнів і замислився.

— Значить, грав я в «Кетс», два роки вже, а це мій рекорд перебування в гурті. Відіграв перші два концерти туру і мусив звільнитися.

— Чому? — «Мабуть, через наркоту. Тоді так було завжди», — подумав я. Але він мене здивував.

— Я оглух.

* * * * *

Турне «Джонсон Кетс» почалося в Блумінгтоні («Цирк номер один»), потім був Театр конгресу в Оук-Парку. Тісні зали, тамтешні лабухи на розігріві. А далі був Детройт, з якого мала початися жара: тридцять міст, «Джонсон Кетс» мали відкривати виступи Боба Сеґера і «Сілвер Булет Бенд». Рок на арені, реально круто. Те, про що лише мріяти можна.

Дзвін у вухах Г’ю почув у Блумінґтоні. Спочатку махнув рукою й подумав, що то просто ціна, яку платиш, коли продаєш душу за рок-н-рол. (У кого з музикантів, які себе поважають, не бувало шуму у вухах? Подивіться на Піта Таунсенда. Еріка Клептона. Ніла Янґа.) А тоді, в Оук-Парку, почалося запаморочення й нудота. На середині концерту Г’ю поточився, впав зі сцени, і його знудило у відро з піском.

— Як зараз пам’ятаю табличку на стовпчику над ним, — сказав він. — «ЛИШЕ ДЛЯ МАЛИХ ПОЖЕЖ».

Концерт він все-таки дограв (якось), потім зібрав інструмент і пішов за лаштунки.

— Що з тобою таке? — спитав Фелікс Ґренбі. Він був головним гітаристом і вокалістом, а отже, для більшої частини публіки, принаймні, для тої частини, яка заводилася, він уособлював «Джонсон Кетс». — Ти п’яний?

— Шлунковий грип, — відповів Г’ю. — Мені вже краще.

Йому й правда так здалося. Коли підсилювачі вимкнули, дзеленьчання у вухах наче трохи вщухло. Однак наступного ранку повернувся, і, крім пекельного дзвону, він майже нічого не чув.

Увесь масштаб лиха, що насувалося, розуміли двоє членів «Джонсон Кетс» — Фелікс Ґренбі та сам Г’ю. Лише якихось три дні відділяло їх від «Срібного купола» Понтіаку[103]. Приміщення, розраховане